ГЛАВА 18

Волохата ніч огорнула ріку м’яким накривалом. Темінь, хоч око виколи. Тільки мріють вогники на вежах острогу та високими голосами перекликаються молохи-вартові. Тихо плескотіла вода, лащачись крутими боками ладьї. Уданко голосно позіхнув, перехрестивши рота. З яким задоволенням зараз дав би хропака поряд  дядьків, що покотом харчали на дні ладьї.

Не можна. Купець наказав чатувати. Треба ж таке, одвів убік, не любо йому з гуртом стояти. Каже там одні ворюги. Та й завтра треба раненько блиснути, не пробираючись між чужими стругами. Може й так, але одійшли таки далеченько. Ще варту виставили. І ти скажи від кого ? Кругом моголи, татів й близько не чуть, хто ж в здравому умі полізе в новгородський струг повен бородатих одчайдухів.

 Ех, жалко, тамгу дали тільки надвечір – тепер лиш зранку в путь, а могли б вже Великою рікою гнатись. От зараза, як рот дереться. Аха –ха, от ти господи, мало рота не роздер. Хоч би вже місяць виходив чи що. Хлопець, солодко плямкаючи, прихилився до борта, вмощуючись зручніше. Зморений підступною дрімотою, не вчув тихенького плюскоту, так, ніби невелика риба скинулась.

Величезною срібною діжею поважно піднімався місяць, блідим світлом вихоплюючи непевні обриси пристані. Темна тінь, карячконогим павуком піднімалась в ладью – воронена смужка різко блиснула, Уданко кавкнув, захлинаючись кров’ю.

Тінь, сторожко присіла, вслухаючись, далі перекинула через борт мотуз усіяний твердими гудзомахами. З темної води, ніби нави підземного царства, вибиралися згустки тьми, непевно підсвічені сріблистим поглядом Хорсового ока. Хтось забурмотів у сні, перевертаючись на інший бік, тихо рипіли снасті. Плюскотіли дрібненькі струмочки, лишаючи мокрі сліди. Мить – вода перетворилась в кров.

Щось булькало, здавлено хрипіло, харчало, дряпало настил ладьї. Потім знову прохолодна тиша. Обережно заскрипіли уключини, рипнули весла під дужими руками – ладьї тихцем знялись з припону, розкидаючи снопи сріблястого сяйва, обережно пробирались вздовж берега, пірнули в густющі плавні. Коли вогні острога ледь мріли в нічній імлі з берега хрипко крикнув ворон. Човни почали приставати. Валка чекала.

Швидко перекинули дерев’яні мостики. Вої швидко виганяли з хур бранок, ніби худобу переганяли на човни. Перемовлялися пошепки. Дівчат попередили – звук - відразу стаєш нижча на голову. Трудно розбираючи дорогу, спотикались, ранячи ноги шорсткими дошками, боляче забивались бортами, снастю. Рада непевно ступила на палубу – ноги потрапили в щось липке й тепле – дівчата скобзалися, тримаючись одна за одну щоб не впасти. Ледь подавивши зойк, дріботіла вслід, намагаючись ні про що не думати. Нарешті всі перебрались. Бранок зігнали на корму, веслярі взялись за весла – темна вода пузирилась дрібними ручаями й бризками, лютячись неспокою такої пізньої доби.

Кривавий небокрай обіцяв спекотний день. Над пристанню неслись винні випари, дух немитих тіл, обладунків, кінського поту. Баскак вийшов на вежу, чухмарячись, безперестанно позіхаючи. Перерахував хто за тамгою стоїть – чимало, але порядок – ніхто не ризикнув без плати вдрапати. Трохи на ніч залишалися й з тамгою – не хотіли проти ночі рушати, але тих не дивився  – заплатили мито, валіть куди хочете. Баскак ще раз позіхнув - потягаючись, рушив на пристань, де вже чубились горласті купці.

 Весла мірно опускались й піднімались, колихаючи темне громаддя води. Ранкова сірість розпливчастими плямами втоми вкривала лиця гребців.

Річкова свіжість не могла розігнати брудну хмару мерзенного сопуху над човнами. В повітрі дзумкотіли великі мухи, з кожним промінчиком світла їх ставало все більше. Вої морщились, стиха матюкаючись, спльовуючи за борт.

Рада не могла зрозуміти, де вже чула цей гидкий солодкавий дух, вивертаючий нутрощі. Пролунали хрипкі команди, вої заметушились щось піднімаючи, перетягуючи. Рада придивилась – на кормі жужмом розпластались понівечені трупи, розносячи нудотний дух мертвечини. Все днище липло від калюж застиглої крові. Дівчина відчула різкий біль – тіло здригалося від тяжкої нудоти. Постерігши таке, не втримались інші бранки. Вої заматюкались, відскакуючи, струшуючи чоботи й обладунки. Боярин обернувся, похмуро постерігаючи за ясиром.

• Беріть це падло, зв’язуйте по четверо, залізяки їхні теж для грузу щоб не сплили. Вже достатньо далеко відійшли ? – запитливо глянув на баскака.
• Так, тепер можна.
• Давайте швидше, а то дівки всю ладью заригають.

Вої обсновували мертвяків міцною линвою, додавали мечі, щити, крекчучи від важезної ноші перекидали за борт. Купці жваво йшли на дно, лишаючи тільки легкі червонясті розводи на легких пінястих хвилях. Скоро в човнах лишились тільки жахливі криваві розводи, ніби якийсь божевільний маляр, намагався викрасити все днище багрянцем. Гридні по-черзі тягли воду, зливаючи палубу, намагаючись відбити хоча б сморід.

• Гей, хлопці, линіть декілька відер  дівкам, щоб не так смерділи !

Гидко регочучи, вої по-черзі, з розмаху, бурхнули декілька відер крижаної  води на бранок. Всі тремтіли в гострій прохолоді ранку, щулячись під масними витрішками людоловів. Воєводи вгніздилися на носі, ліниво розкинувшись під ласкавим промінням вранішнього сонця.

Ріка блискотіла, переливалась, пінилась дрібними хвильками, ніби примхлива панна, потягаючись, пробуджуючись зі сну. Білястими грудочками падали чайки, щось вишукуючи на воді. Десь в очереті дуднів бугай, відлякуючи непроханих гостей від гнізда. Невловимими стрілами мигтіли ластівки, на ходу хапаючи, блискучих жуків, бабок, дрібненьку мошку, виткими хмарками піднімалась з мочарі. Свіжий вітер теребив волосся, грався снастями, невагомо ковзав водою. Інколи скидалась риба, майнувши сріблистим боком, лишаючи широкі круги й зграйку дрібненьких бульбашок. Дажбог вступив в права.