ГЛАВА 19

Рука, майже, не боліла, проте пальці згиналися погано. Кожен різкий, необережний рух - вибух болю. Коли перший раз випростався, світ поплив, скажено перевертаючись, розхитуючись божевільним маятником. Ноги тремтіли й підкошувались, існували окремо від тіла, роблячи, що заманеться. Приступ тяжкої нудоти струсонув тіло, кинув на коліна, вивертаючи нутрощі, притис до землі.

Ледве віддихавшись, намагався звестися, ковзаючись  у блювотинні, хапаючись тремтячими руками за гілля. Мавка мовчки спостерігала, навіть не намагаючись допомогти. Жриця заборонила. Воїн повинен сам починати путь. Двічі народжений не потребує допомоги. Тут тільки життя або смерть. Чоловік поволі піднявся, зробив крок, другий – коліна підкосились, вся постать тяжко гримнула.

Він досі не говорив. Вставав зранку, пив чаклунський відвар й ходив. Крок за кроком, дещиця за дещицею, долав шлях між двома розлогими деревами. Тоненька цівка крові сочилась з вуст, стікала підборіддям, мішаючись з брудними патьоками липкого поту. Ноги тремтіли, непевно ступаючи барвистим килимом лісового зела, проте чоловік не вважав, вперто простуючи до тільки йому відомої цілі. Зовсім змучившись просто падав без тями.

Трохи полежавши, вставав, продовжуючи катування. Дійшовши краю, безпомічно падав на коліна, здригаючись в страшній блювоті. За день нічого не їв, зрідка попиваючи чаклунський відвар. Нікого не пізнавав, нічого не питав, втупившись безтямними очима вперед. Страшно схуд, нагадуючи живий кістяк, цупко обтягнутий брудною шкірою. Добувши вечора, падав на пухкий килим моху, провалюючись в небуття. Мавка мовчки розтирала намучене тіло смердючою маззю. І так день в день.

• Слухай, може, остаточно клепки розгубив – просторікував біс, підтримуючи морхлу руку, до половини змащену рудою жижею.

Мавка люто бликнула, набираючи повну долоню гидкого варива.

• Я чував, перелесників дух, навіть Вічним памороки забиває, а тут просто людина, хай навіть Провідник й вовкулака.
• Він не просто людина. Досить базікати, допоможи на спину перевернути.
• Охо-хо, ось підвереджусь тут, й дибулятиму, матню в долоні тримаючи, ніяка молоденька повітруля більше не поцілує.
• Харош скиглити, давай тримай, отак…
• Ні, мені все ж таки здається, що в нього… - біс виразно постукав волохатим пальцем по лобі.

Тихе гарчання сколихнуло надвечірній спокій. Величезний сірий вовчисько вибрався з хащів, щирячи ікла.

• От дурко, я ж твого хазяїна рятував, закляття робив, а ти пащеку відкриваєш.

Вовк знічено схилив морду, підійшовши впритул, лизнув чортяку прямо в писок.

• Ну добре, добре, ач обслинив всього, пробачаю, тікай – замурмотів Антипко, відпихаючи сіроманця.

Той зовсім по-людському зітхнув, вмостившись у головах воїна. Мавка продовжувала. Незвичайна мазь гидко смерділа, розтікаючись болотною тванню, швиденько всотуючись в шкіру. Жриця наказала так робити, поки трохи не прийде до тями. Могутнє чаклування зовсім висотало сили. Та це нічого. Головне – живий. Хоча… Вона бачила такі очі лише раз, тоді…тої ночі, коли на греків налетіли слуги Чорнобожі.

Воїн неспокійно закрутився, здригаючись, намагаючись підтягнути ноги до грудей. Тіло била дрібна пропасниця, лице смикалось, ніби в одержимого. Вовк, схопившись, бігав навкруги неспокійно повискуючи, намагаючись лизнути в лице. Раптова зміна занепокоїла.

• Що з ним ? Антипку, швидше, тримай !
• Казав же я ! Ще цей проклятий Вовк ! Геть-но, не крутись попід ногами ! – махнув біс на сіроманця й ледь не попрощався з половиною лапи – ще трохи й жовтаві ікла досягли б мети.
• Не можна…не можна, Вовче, його куцопали нам ще знадобляться – хрипкий голос навським клекотом прорізав нічну імлу.
• Йосип драний ! Він заговорив, заговорив таки, гімно німе ! – верескнув біс, кинувшись викидати такі колінця, аж мерва летіла.

Поряд дурів Вовк, намагаючись схопити сільвана за волохаті п’яти або лизнути писок. Мавка мовчала, стиха втираючи дрібну росу, з іскристих зеленавих озерець.

Прагнучи звестися, став навкарачки – хрипкий кашель роздирав груди, викидаючи густі шматки мокротиння. Трохи віддихавшись, тяжко звівся, тримаючись шорсткого стовбура

• Де це я ?
• В тихому місці.
• Що сталось ?
• Дізнаєшся трохи пізніше.
• Довго ж я … - провів рукою по голові. Відрослий чуб колючими голочками лоскотав долоню, зарослий вид засвербів десятками кусючих мурашів.
• Ти ба, зараза, очуняв все таки. От тобі й чорні діви – мурмотів біс, розглядаючи пораненого з усіх боків.
• Де обладунки й зброя ?
• Обміняли на життя. Зараз їх все одно не підважиш - треба трохи окріпнути  від зілля чаклунського
• Тоді…у вас знайдеться ніж ? – дві темні безодні війнули крижаною ніччю, втупившись в лісову діву. Та кивнула, розсуваючи чагарі.

Першим кинувся Вовк, висолопивши язика, уважно нюшачи дорогу. Воїн почвалав слідом, тяжко ступаючи, тримаючись дерев. Мавка рушила поряд, злегка підтримуючи – обернувшись на мить, коротко кивнула сільванові. Зачекавши доки зеленава пустка поглине подорожніх, лісовий дух тяжко здихнув й пронизливо свиснув. Стрімкий гук пригнув могутнє віття тисячолітніх дубів, а на галявині закушпелив бадьорий вихор, розкидаючи потрух, засмоктуючи дрібну мерву. Набравши сили, гунув верховіттями, гублячись серед мороку.