ГЛАВА 21

Чоловік похмуро вмостився. Мавка напружено слухала, щось згадуючи, нетямно шепочучи вустами. Біс лежав горічерева, закинувши ногу на ногу, цвиркаючи крізь зуби слиною, намагаючись втрапити на блукаючий вогник, кружляючи над головою. Вовк підповз ближче до хазяїна, сховавши носа між лапами, втомлено закрив очі. Здавалось, відчував себе затишно, вирішивши навіть трохи подрімати.

• Небесний вогонь Великої Зими, майже, згас, як прийшли вони – жінка почала, втупившись в барвисту квітку невагомої ватри, що тихенько колихалась над землею, розливаючи світло й тепло – довгоголові з блідою шкірою, тонкі, ніби древка списів. Спочатку Перші Люди сахались, думаючи, що це снігові поторочі блукають їхніми землями. Прибульці не вміли полювати тутешню звірину, зайшовши на сувору північ, падали ниць, лиш зачувши гук волохатих туумів. Помирали паками. Проте, декілька десятків сімей пожаліли, посадивши біля кострища, наділивши м’ясом. Чоловіки сміялися з незугар, дивуючись, як такі нещастя схотіли жити в білому краї.  Поступово довгоголові прижилися, одягнувшись в зручну одіж, перейнявши багато корисних звичаїв. Проте, й своїх богів не забували – верескливий жрець кожного дня скликав усіх на учту. Пильно придивлявся й до наших шаманів, особливо намагався прислідити Священну Зграю, та обряд посвячення. Не втерпівши пробрався якось на пир, де мали бути тільки братчики. Звичайно, дурня знайшли й розметали на місці, а соплемінників прогнали з стойбовища – жриця замовкла, похмуро перебираючи разки оберегів на стрункій шиї.
• Ну то що там далі ? – несміливо кахикнув Антипко
• Далі…Вони повернулися. Проте не самі, а захопивши роди, численного, ніби мурашки народу. Тоді зими вже не були надто суворі, а провідники й навчителі знайшлися. Довгоголові заполонили мисливські угіддя де полювали невеликі сім’ї Перших Людей. Вбивали всіх: чоловіків, жінок, дітей. Якщо не вистачало звірини ласували вбитими. Почалась війна. Пращури воювали, як могли. Люто воювали. Показали всю дивну силу Священної Зграї, але того було замало. Чужинці заполонили край й винищили навіть спомин про колишніх хазяїв, заборонивши називати імена своїх лютих ворогів. Проте була чутка - декілька шаманів врятувалися, зумівши передати покін, давши початок новим родам. Ніхто не знав їхніх нових імен, а дітей та онуків важко було знайти, адже довгоголові все ж таки брали красивих жінок Перших Людей, хоча жерці й були проти.

Хто знає, як там було. Численні роди розлізлися по всенькій відомій Землі. Частина лишилась на місці, не бажаючи мандрувати далі. Родовичі обзивали перевертнями й виродками, проте ті не вважали. Чому противились цілому народові, своєму народові ? Зараз вже ніхто не скаже. Можемо тільки здогадуватись, будуючи мости з павутини. Одне відомо точно – люд, що лишився, згодом став дивно відрізнятись від інших.

Високі, кряжисті, з очима кольору зимової ріки. Рівні в мирі, безжально люті на війні. Чого так сотворилось ? Боги мовчать, хитро прискаливши око, я ж думаю – надто багато крові Перших Людей, міцної крові. Як так сталося ? Про те відомо лиш небесному вогню та тьмі шкіряних хиж. Кровна лють двох породила міць одного.

Кріпка плоть всотала подих Древніх Богів, нехай й під іншими іменами. Так йшло Коло, навіть страшна війна не зуміла розірвати Звичай. Але згодом прийшла слабкість. Нудотним подихом східних курінь, гнилими словами рабської істини. Сморід, гидкий сморід… - жінка скривилась, ніби торкнулась купи посліду. Вовк підняв голову, потягнув повітря, широко позіхнув, блиснувши жовтавими іклами. Зеленаві відблиски грали в глибині зіниць. Хазяїн несвідомо опустив руку на кошлатий загривок. Сіроманець вдоволено заплющився. 

• Я бачив Місячне Коло, в Долині туманів. Коли торкнувся менгіра, дивні видіння заволоділи розумом. Старий дід з хлопцем, плетиво візерунків на тілі, кров, біль…
• То требник ще з тих пір. Більше не знаю таких давніх. Можливо кров щось хотіла сказати тобі.
• Ну а давні волхви ? Чиїм Богам служили? Виходить поклонялися духам загарбників ?
• Не все так просто. Хазяї довгоголових не змогли до кінця знищити Древніх Богів та й правду кажучи не хотіли. Їм подобалась первозданна сила, міць, яра потуга. Вони люблять гратися. Тож вирішили подивитись, що з того вийде. Просто нарекли своїми, трохи сковеркавши імена. Наприклад, культ Великої Матері пережив навіть Прадавню війну – чорних дів не чіпали боячись накликати прокляття. Так минали віки. Прадавня війна забулася й жила лише в казках та в чертах волхвів. Знаючі мовчали, не бажаючі давньої ворожнечі, а не знаючі… Просто любили, воювали, славили Древніх Богів.  Кров північних мисливців жила й набирала сили. Ми спостерігали за нею. Від часів Великої Зими лишилось п’ять чистих ліній. В полум’ї бойовищ дві згасли, не лишивши нащадків. Після смерті Великого князя Святослава в цій частині Землі таких лишалось троє: Велеяр – Великий Волхв Рода, колишній чільник князівської охорони, Мара – Верховна жриця Марени, Бран – друїд Великого кола з Бретані, свояк Велеяра, що прийшов за прихистком.
• Що ж сталося потім ?
• Потім…ніч Великих Вогнів. Клятий хозарич намірився перервати коло. В тій божевільній круговерті зникли всі Верховні Волхви. Когось вбили, когось просто не знайшли. Дехто з адептів зумів вирватись, забився в пущі. Як ми. Одиниці сестер лишились у Великому місті, присвятивши мсті. Але після нашестя моголів… - жриця відвернулась, зачерпнувши джерельної води, з насолодою напилася.

Аскер сидів, ніби в тумані. Прадавні воїни, Боги… Все закрутилось божевільною круговертю, наливаючи голову гидкою тяжкістю, застилаючи взір багряною пеленою

• То ви з воїном одного кореня чи ні ? – ніби крізь шолом почув обережний голос біса.
• А тут починається найцікавіше. За місяці до початку гонінь більшість важливіших сувоїв, знарядь, таїн за наказом Верховної жриці переправили до Глибокого, раніше тут вправлялись молоді діви, готуючись до посвяти. Коли все сталось, частина чорних дів лишалась тут. Далі…не запитуйте. Ми в родстві – це все що треба вам знати.
• Хто ж тоді Єдинорождена ?
• Нащадок двох носіїв прямої лінії крові Перших Людей.
• Тобто…
• Великий волхв Роду нестямно кохав жрицю Марени, хоча зійтися назавжди їм не судилося. Проте, в них знайшлась дитина. Як, коли, цього не знаємо. Голоси нічних блукальців нашептали – кров існує, але знайти не змогли, що тільки не робили. Цьому присвятили всі подальші покоління.
• То вона не нащадок князя, а волхвів ? Чому тоді її шукають ?
• Уяви, вперше за тисячоліття існує прямий нащадок шаманських родів прадавніх мисливців, що зібрав всі їхні властивості, уміння й здібності. Це закрита посудина прадавніх знань. Просто, ще не знає про це. Скоро дізналися рахмани, почавши свої пошуки
• Навіщо це рахманам ?
• Їхня земля згинула в безвісті Великої води. Найсильніші приблудились в колишні володіння взявшись будувати свій світ. Вони не забули звичаю. Вирішили довершити почате тисячоліття тому – знищити до кінця Перших Людей і Прадавніх Богів.
• Для чого ?
• Влада. Інша кров не дає стати рабом, сліпо коритись хазяям. Ну а Боги… Це Душа народу, його путь у віках. Перший удар нанесли нав’язавши цю паскудну східну єресь, божевільного іудейського сектанта. Зробили все дуже мудро, проте не врахували сили Іншої крові. Весь цей час вона не дає покою, виринає древнім привидом північного мисливця. Вони знають – Єдинороджена - сильніша за будь-кого з них, адже рахмани відуни вчені, що витрачають на оволодіння силою роки, вперто й тяжко навчаючись. Уроджений відун, особливо з кров’ю перших людей, робить все в сотні разів швидше. Тому поки посудина не відкрилась її треба вбити.
• А …
• А ти всього-навсього інструмент. От тільки…
• Все одно дурня. Навіщо посилати воїна в Темний ліс, знаючи, що не вийде живим ? Як же ж тоді знайти Нащадка ? – біс знічено чухмарив живіт.
• Своя Кров. Шамани вірили – рідна кров завжди відчує свою, тому за допомогою заклять можна було встановити тісний зв’язок й, ніби по ниточці знайти родича. Воїн розбудив закляття при вході в ліс, рахмани внюхали слід, більше не потребуючи допомоги.
• Чекай, чекай. Ти сказала, рідна кров завжди відчує свою, значить…
• Наш вовцюган, ще один Нащадок – закінчила жриця блиснувши чаклунськими очима