ГЛАВА 22

Густа пара, торкаючись прохолодного каменю, лишала дрібні сльози, що виблискували діамантовим розсипом, помаленьку рухаючись, зливаючись в невеличкі стрічечки з плюскотом пробігаючи похмуру скелю. Величезна кам’яна чаша наповнювалась гарячим джерелом, створюючи природну купіль, яка немилосердно смерділа. Кис третій день, приходячи зранку, вилазячи,  тільки являлась мовчазна дівчина в темній одіжі.

Вічний морок, прохолодне повітря – дім Великої Матері не вражав гостинністю. Верховна жриця навідувала тільки ввечері, коли розімлілий від лікування, лаштувався до сну в самотній печері. Болю не було, ходив сам, пробував навіть воїнські фігури, але ще виходило, як у п’яного. Мовчазні жриці цілими днями натирали тіло смердючими мазями, розминали м’язи, парили поперемінно в гарячих, потім крижаних джерелах.

Не мав поняття ніч, день – лапатий морок зрідка пронизували блискітки блукаючих вогників. П’ятого дня зрозумів – сили повертаються. М’язи налились силою, нудота пройшла, ноги тримали міцно. В перервах між лікарськими катуваннями, блукав довгими проходами, розглядаючи розмальовані стіни, постерігаючи повсякденне життя чорних дів. Ті спочатку підозріло бликали, потім перестали звертати увагу. Цілі дні проходили в навчаннях, вивченні прадавніх черт, виготовленні зілля. В деякі печери не пускали, мовчки стаючи на путі. Інколи, декілька відлучались на якийсь час, приносячи вісті з світу.

Розглядаючи відображення в чистій гладі джерела, постеріг – походив на себе колишнього. Правда, ніби постарів трохи, якась зморшка залягла між бровами та й очі… Перестали бути колишніми. Хоча в такому світлі багато не побачиш. Що ж, може, воно  краще, побачимо, як далі. Знову треба пити цю гидоту. Відразливо надпив із пузатої покришки, помережаної меандром. Грот випромінював спокій, навколо як завжди метлялись блукаючі вогники, висвітлюючи сірі шершаві стіни. Любив посидіти наодинці в таких невеличких печерах, де лиш мовчазний камінь, тихенький дзюркіт води й всюдисущі іскристі блукальці.

• Тебе чекає Верховна – рівний грубуватий голос повернув на землю, чи то пак під землю.
• Обов’язково підходити з-за спини ?

Дівка тільки фиркнула, майнувши рудою копицею, розчинилась в мороці переходу. Тяжко здихнувши, рушив слідом.

Зовні покої Верховної, майже нічим не відрізнялись від кімнат чорних дів, от тільки навколо входу більше охоронних рун й заклять. Але всередині… Сірий та рожевий граніт з білястими прожилками творили чудернацькі візерунки на стінах. Стеля нависала дивовижними наростами. Посередині печеру перетинав вузенький потік чорної води, що за багато років виробила в твердому камені глибоченький рівчак.

По колу стояли величезні чаші з палахкотливим зеленавим полум’ям, що безупинно цвіло широкими квітками, підсушуючи вологе повітря житла. В глибині стояв широченний стіл з молочно-білого мармуру, завалений купами пергаментів, свитків, глиняних табличок. Прямо на краєчку столу примостилась Верховна Жриця, пильно розглядаючи древній шмат тоненької шкіри, що аж протрух, й сливе, розсипався в руках. Аскер зайшов, ніяково тупцяючи по той бік струмка. Жінка не звертала жодної уваги. В повітрі відчувався пряний дух якось зілля, пилюга старих сувоїв, чад розпечених жаровень. Від всього так закрутило в носі, що не втримавшись, гулко чхнув, аж луна пішла.

• Ти вже тут ? Ну, як відчувається ?
• Повертаюсь в тіло.
• Добре. Значить все йде як треба. Глянь сюди.

Підійшов впритул, заглянувши у древній манускрипт. Шкіра розтріпалась, в багатьох місцях зіяли дрібненькі дірочки, ніби хтось зумисне побив голкою. На жовтавому полі розкинулись чудернацькі символи виведені побурівшою від часу рідиною.

• Що воно ?
• Дуже древній оберег, якщо дивитись отак, але якщо перевернути – жриця обережно повернула пергамент сторчма – могутнє прокляття. Це подарунок. Тобі.
• Що мені з ним робити ?
• От ти… Ми наведемо на тілі потужний захисний знак. Тільки добряче болітиме.
• Тільки хай дівки не переплутають бік.
• Не бійсь. Обряд проведу сама.
• Коли ?
• Прямо зараз. Оберег має прижитися. Почнеться новий путь. Іди за Любавою, вона підготує.

Невідь звідки у дверях виникла невелика швидка дівчина. Блиснувши чорними очицями, повела довгими переходами, зрідка оглядаючись – чи йде постоялець. Вузькі коридори зміїлись темними хробаками, блискотіли кристалами кам’янистих стін у мерехтінні примарних вогнів.

Хоча йшли весь час по рівному, щось з кожним поворотом  все більше тиснуло на голову, ніби спускались колодязем. Ставало холодніше, ноги скобзались на ослизлому камінні, на голову падали дрібні краплі. Провідниця зупинилася – широкий коридор простягався далі, гублячись в мороці. Дівчина підійшла до вогкої стіни, дрібні краплі кришталевої вологи повільно стікали, шукаючи стежку між шершавим камінням.

Раптово каміння просвітліло, на очах розчинялось, ніби сповзав мистецький килим, витканий підземним народом. Коли мана повністю зникла, відкрився вузький прохід. Жриця ласкою майнула туди. Аскер, крекчучи, потягся слідом. Стало так вузько, що приходилося рухатись боком. Шерхотливі виступи раз по раз дряпали шкіру, лишаючи кров’яний слід. Нарешті попереду замайорів яскравий промінчик.