Своя Кров

ГЛАВА 23

Несподівано тіло запульсувало, наливаючись новим незвіданим відчуттям. Руни злегка засвербіли, ніби подаючи якийсь знак. Блукаючі вогники скажено закружляли, збиваючись в рій. Невідь звідки цвьохнув гострий порив вітру. Маленькі світлячки враз сипонули врозтіч лишаючи пронизливо тьму.

 Аскер ошелешено закліпав, намагаючись пройняти раптову переміну. Щось тріснуло в куті печери, на мить засліпивши яскравим спалахом. Волохатий згусток тьми кинувся під ноги, потужно вдарив в груди, зваливши на мокре каміння. Воїн міцно запустив руки в кошлате хутро й…відчув теплий мокрий язик на обличчі. Яскраві зеленаві жарини блискотіли біля самих очей, голосно сопучи від втіхи.

  • Це ти, Вовче ? Як же добрався сюди, га ? Ну все, все, залижеш мене до смерті, дай підвестись – чоловік відчув, що тремтить усім тілом, помалу тримався стіни зводячись на ноги.
  • Диви, як кинувся, а мені трохи клешню не відхопив позавчора. І за що ? Хотів костомаху позичити. Ти бачила це ? А я ж тебе лікував перев’язував, їжу носив, ехе –хе – з мороку виступила присадкувата тінь виблискуючи червонястими очицями.

Тьма потроху розходилась, ніби густий дим підхоплений міцним поривом вітру

  • Ну шо ти тут, дядьку ? Підлампінчили трохи дівки ? – Антипко змовницьки підморгнув, вступаючи в освітлене коло біля водопаду.

Легкий подих міцного трав’яного духу повернув в Праву. Непрохана вервиця спогадів, табуном схарапуджених тарпанів підхопила міцними крильми, застилаючи взір, струшуючи памороки.

Хотілося закричати, заритися обличчям в духмяний потік волосся.

Мавка мовчки торкнулася руки, провела прохолодним пальцем розсипом візерунків. Сільван голосно зітхнув, закотивши очі під лоб. Вовк тихенько скімлячи, ткнувся носом в руку, лизнув пальці.

  • Довго так будете стояти, вибалушуючи баньки ? Ходімо, пірнемо ще глибше в це гімно – чорт, не чекаючи почимчикував до виходу

Він простував звивистими переходами, ніби в себе дома, уміло огинаючи завали й хибні завитки, обходячи пастки. Інші простували слідок зберігаючи мовчання, тільки Вовк інколи гарчав, коли блукаючі вогники вились надто близько морди.

  • Я бачу - добряче окріп. Віддали здохляка, а отримали чолов’ягу та ще й з «вогнищем Рода» на шкурі.
  • З чим ?
  • Ну, з «вогнищем Рода», хіба тобі… - враз біс прикусив язика, зрозумівши – ляпнув лишнє й пірнув у низенький хідник

Нічого робити – пригинаючись плелися слідом. Дивно, як він тут ходить ? Любава кудись зникла ще там, біля кришталю - після появи лісових духів її як корова язиком злизала. А цей, наче виріс тут, диви по переходах, кротом шурхає.

  • Бачу, зовсім Глибоке облюбував.
  • А чого його. Дівки тут гарні, тільки брикливі вельми. Але так навіть краще – люблю дівку з перцем – пащекував біс, продираючись крізь дрантя щільної павутини. Здоровенний павучище перелякано метнувся стіною, зникаючи в розщелині.
  • Куди це ми простуємо ?
  • Кличуть от і йдем – забурчав – а маттттері його хрін ! Та світіть якось краще чи підлітайте ближче, в цій відьомській тьмі нічорта не видно ! – біс пошкандибав,  стиха матюкаючи камінець, що притаївся в непевному мороці.

Запаморочлива круговерть переходів потроху зникала, перетворюючись в єдиний широкий хід. Тут ще не бував. Мабуть, звідси все починалось. Грубий камінь вкривав безперервний килим священних зображень. В мерехтливому світлі мисливці танцювали аркан навколо шамана в шкурі туума, прикликаючи Велеса в допомогу, там далі виднілось вогнище, довготелесі фігурки обступили тісним колом самотню присадкувату фігуру, вогонь пожирав плоть, руки крючились в жахливих муках.

А там… Проте, далі роздивлятись стало складно – вогники скупчились однією блискучою кулею, що блискотіла попереду, освітлюючи прохід, кидаючи химерні тіні навколо.

  • Не переношу ці чаклунські печери. Не видно ніякого дідька, очі не бачать в ці темряві, почуваєшся занюханим людчиком – жалівся біс, обережно ступаючи вузькою смугою світла.
  • Це перша рівність Великої Матері – ніякої мани й стороннього чародійства, ніби в первісні часи – Мавка простувала слідом, нечутно торкаючись вогкої, шерехуватої підлоги.

Антип тільки-но відкрив рота щоб повідомити, де він бачив таку рівність, як різкий порив вітру малу не збив з ніг. Блукаючі вогники розлетілись малими жаринками затухаючої ватри. Очі запорошили рідкі бризки, ослизла грязюка, павутиння.

  • Шо за… – почав було чорт, проте враз  примовк, вибалушивши круглі баньки.

Просто з стіни вийшла висока, гінка дівчина. Волосся кольору стиглої пшениці, вільно струменіло плечима, досягаючи поясу. Декілька хвилястих пасом прикривало обличчя. Рожеві вуста здавались єдиною живою частиною мармурового виду. Довгі пухнасті вії нерухомо завмерли над пронизливими очима кольору тьми. Невідомо звідки струменіло непевне жовтаве світло.

Якусь мить, здавалося сама північна ніч втупилася в гостей потаємного сховку останніх хранительок звичаю. Широкий одяг, всуціль змережаний оберегами легенько тріпотів диханням таємничого вітру. Широкий виріз відкривав гострі ключиці й молочно-білу шкіру повних грудей, мірно здіймаючих тонку тканину.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше