ГЛАВА 27

Розколошкані пітнявим духом, з прохолодної гущавини кинулась ціла зграя маленьких кровососів. Настирне дзумкотіння обступило з усіх боків. В тіло ніби хтось раз-позраз  тикав розпеченою голкою. Спочатку думав не вважати, мужньо терплячи нашестя комариної орди.

Проте, зудіння ставало нестерпнішим – до комарів приєднались чималенькі гедзи, настирно вибираючи найбільш незахищені частини шкіри. Мавку й Антипка  кусючі недомірки, не помічали, розсмакувавши кров людини. Декілька лапатих ґедзиків спробовули атакувати Вуханя, проте той тільки пофоркав трохи, крутнув головою, позбавився непроханих нахлібників.

Вовк отримавши декілька жалючих привітів у ніс, ліг, скрутившись калачиком, прикрившись пухнастим хвостом. Так що, як не крути приходилось терпіти за всю ватагу. Натягнув поглибше смердючий ковпак - мало що допомогло. Ціла хмара чахлих мучителів вилась навколо виду, пхалась межи очі, намагалась залізти до носа, пробратись за комір. Безперестанку ляскаючи долонями, розмахуючи руками з розпухлим носом й вузенькими очима, являв кумедне видовище.

• Ого, тобі й мани не треба – змінився на виду ніякий супостат не пізнає – пирснув біс, кинувши погляд на розпухлу твар.
• Нічого собі мошкара. Навіть в лісі рідко де таку надибаєш – Мавка уважно розглядала підбрамованого чоловіка.
• Це геть не смішно. Мені всю мордяку, ніби хто кропивою вижалив. І чого тільки на мене напосілися ?
• Чують гівнюка, що без причини визвіряється на рідного сина – серйозно проказав Антипко піднявши вгору пальця.
• Ти добалакаєшся.
• І шо ж мені зробиш ? Обітреш сіллю хвіст ? – пхикнув чортяка.

Аскер почав зводитись, проте Вовк різко підхопився, глухо гарикнувши, побіг в саму темну гущавину. Якусь мить звідти чулась тиха колотнеча, сопіння, хрускіт гілок. Несподівано шелеснуло за спиною, бур’ян розсунувся – показалась волохата мармиза сіроманця, покрита розводами липкої павутини, дрібненькими оскілками сухої мерви. Слідом, струменіла гінка фігура, прикриваючись легким напиналом тіні.

• Кого там знайшов, брате ?
• Ви гарні гості. Господу знайшли і мене почекали.

В освітлену латку виступила давнішня дівка, посміхаючись вустами-вишнями.

- А що, ладко, може, скажеш ймення ? – біс лив солодкою патокою, підбираючись поближче.

- Ти ба, який швидкий ! Може, ще й поцілувати ?

- Було б геть незлецько !

- Щось ти малуватий для парубкування !

- То зверху малий, а там… - біс глибокодумно втупився під ноги – той шо треба !

- Хватить до дівки чіплятись – Мавка виступила наперед – куди ?

- Беріть коника й шугаймо он в те проймище. Так помалу до терема господині дійдемо – стрельнула гострими очицями на похмурого, запухлого Аскера, обернулась, цвьохнувши косою, швидко майнула міцними литками непримітним проймищем густої дерези.

- Йдіть першими, а я слідком. Це стерво знову комизитиметься – не подобається, бач, на коліна ставать – зітхнув біс.

Хльосткі прутики зачіпали рам’я боляче стьобали шкіру. Вовк майнув наперед, не пригинаючись, уважно нюшачи слід. Позаду люто сопів Антипко, без кінця матюкаючись крізь зуби, нетерпляче смикаючи оброть.

Вухань не слухав, боязко похропував, сахався то в один то інший бік, аж кущі тріщали. Воно й не дивно – весь путь коневі приходилось незграбно переповзати на колінах, відпихаючись задніми ногами. Біс без кінця щось нерозбірливо примовляв, смачно приправляючи кучерявою лайкою.

Незлецько почувались лиш Мавка з верткою відьмочкою – швиденько нахильці простували вперед, майже, не чіпляючись дерзких гілячок. Що воно за проява ? Гострі гачечки шаркнули щокою, лишаючи пекучий слід. От зараза ! Певно, тут тільки дівчата мандрують – не дивно чого прохід такий вузький і низенький.

• Підберіться, зара вийдемо до Знахарського вугла – долинув глухуватий голос.
• Зара, зара – буркотів чорт – як я запарився по всіляких лабіринтах лемзать, хіба не можна поселитись десь по-нашому, в пущі, де широко, просторо, не… Ах ти ж здохляка ! Не кусайся, бо в морду дам ! От падло, мало пів-сраки не відхватив.

Вухань лиш весело блискотів круглим оком між густої шевелюри.

Густюще сплетіння тоненьких гілячок з дрібним лапатим листям не пропускало ні світла ні свіжого повітря. Вони чухикали, ніби в зеленій тьмяний кишці, потерпаючи від нестримної відпарі, густого духу конячого поту, запашного подиху рослин. Піт стікав ручаями, заливав вид, струменів спиною, розпливаючись темними плямами на замурзаній сорочці. Сіль виїдала очі, лишалась в кутиках очей, гіркими розводами засихала на губах. Спину ломило, шия і руки гостро щеміли, всуціль списані багряними рисочками.

• Припиніть, гляну що там – важко відсапуючи, дівка повернула кудись вбік, присіла й зникла.
• Ох скоріше, бо в цій людській шкурі можна розплавитись на вугляшку – заскиглив біс.
• Не квиль, ще трохи – Мавка уважно вдивлялась, ніби намагаючись щось побачити в цьому дурманному лабіринті.
• Завертайте направо, виходьте сюди – слова долинали, наче крізь товстенний шар повсті.