ГЛАВА 28

Хто зна скільки пройшло часу. Відьма все шаруділа, ніби добрячий гурт домовиків влаштував гульбище. Аскер оскліло дивився в малинові блискітки жару, що зрідка побликували на прохололому черіні. Волохаті побратими голосно хропли, штурхаючи один одного лапами. Мавка заплітала волосся широкою вільною косою щоб відразу ж розплести й почати знову.

Хорсове око привітно сріблило підсліпуваті віконця, починаючи блідий навський день. До болю стис кулаки – чекання вбивало, ніби підступний трунок. Коли все тремтіло натягнутою жилкою, в сінях почулося гучне вовтузіння, шкорбання, хтось голосно шмаркав, кректав, віддувався. Грубе бубоніння розірвало німотну тишу.

• Це ти тут мене дожидаєшся, господинько ?
• Ось геть-но, не до тебе зара.
• Як то ? А я думав в сінях темненьких та в куточку затишненькому…
• Ти добалакаєшся колись, зроблю так що тільки вуха будуть стирчать, а більш нічого не підніметься. Мелиш при дитині шо попало !
• Ге, та Лельку ми скоро заміж віддамо ! Скажи !

При цьому двері прочинились і в хату ввалився химерний кругляш. Наче хтось для сміху одів на колесо з млина темну простору накидку з глибоким каптуром. Коли каптур відкинувся, на світ показалась добряча мармиза на короткій волячій шиї. Здавалось, круглий чавун дивиться закопченим денцем. З-за плечей одоробала випурхнула Леля.

• Ну ось, Квас – вона тицьнула пальчиком в об’ємне пузо, що діжею випирало з-під накидки.
• Де ? – в один голос перепитали Аскер й Мавка.
• Звать мене – Квас. Коваль я, ну і чеканю трохи, сам травлю, прикрашаю. Дівки мене від напасті вирятували от я й тепер… Ну це таке. Гостинці приніс – ось дивіться.

Розвівши поли широченної киреї, виложив на стіл об’ємний вузол, зачав розв’язувати якісь зав’язки, шурхотіти одіжжю. З-за спини відв’язав довгий тонкий згорток положив поряд. Віддуваючись, скинув накидку, більше схожу на невеликий парус ладьї.

• Ну шо, ось дивись – товсті вузлуваті пальці спритно розв’язували цупку шкіру згортка – я так понімаю заказано для тебе. Виконав все по мірках, чин по чину. По правді кажучи, складна робота, ніколи такого не робив, але знову ж не скучно.

Шкарубка сириця нарешті піддалася. Розправивши кінці, Квас гордовито витягав своє творіння, любовно погладжуючи рукою

• Оце, гля, кольчуга. Беріг для особого случая. Коли заказ прийшов сам перебрав. Робив у два слоя – голку не просунеш. Кільця тоненькі, але ні мечем, ні шаблею не пересічеш. Легка, гінка – сорочка та й тільки. Шо тут у нас ? Ага, верхнє. Дублет з вареної шкіри дикого вепра-сікача. Зверху звичайна одіж, хоча й сама по собі шкурлатка – броня. Зсередини нашиті харалужні пластини лускою, одна внахльост іншої. Все це покрили знову ж сирицею. Рукави шкіряні, тільки на суставах посилені пластинами. На ліктях збирається шнурками. Трохи важкувато, але для тебе я дивлюсь саме враз. Знову ж, набагато легший за обладунок такої ж міці. Тепер штани. Тонка оленяча шкіра, на колінах вставки з булату – притягуються крепко, але рухів не сковують. Чоботи: до коліна, вшиті кістяні шліфовані пластини – на підошву й з боків. Ставали мої отроки на лезо мечів, якірці, цвяхи – хоч би шо.

В Аскера очі блискотіли шаленим вогнем. Не знав, за що братися, що хапати. Коваль стіпенно погладжував коротку кучеряву бороду, любовно розкладав творіння, смачно оповідаючи.

- А це до припорції. Черес – з тої ж вепрячої шкіри, дві долоні шириною, три застібки, всередині гнучке харалужне лезо. Ось диви, відтягуєш край з цього боку і вже є добрячий ножака. Чи як хто задумає по крижах гепнути, повік не добереться.  Зверху трохи поцяцькували сріблом – охоронні обереги вивели. Ну і  щоб по руках ніхто не бив – гладенькі наручі в долоню шириною. На вид цяцька, срібло, але то для безоких. Посріблений харалужний метал. Бачиш засічки. Диви осьо і тут. Мечем гасили, гарним стройовим, хоч би шо. Так, ну шо – Квас розглянувся – обладунки наче всьо. Чого стоїш, дивишся !? Давай перебирайся бігом, побачимо, як сидить.

- Йди за піч, каганчика ось візьми – в дверях стояла господиня, стиха посміхаючись. Аскер жужмом згріб всі скарби, підхопив каганця й посунув в глибину кімнати.

- Тільки ти той… Спіднє є ? А то на тіло куди ж воно – закректав коваль.

- Лелю, подай дитино, там в скрині батька-покійника. Ні разу не сподобився надіти, забрала чорна бешиха – тяжко зітхнула стара відьма.

Дівка метнулась, дістаючи, що там треба. Злегка зарожевілась, подаючи чоловікові. Мавка безсоромно розглядала, переодягання, злегка схиливши голову. Квас опасливо косував на Антипка, перебираючи обереги. Біс вже не хропів, лежав, наче так і треба, закинувши ногу на ногу, колупаючись волохатим пальцем в широкому носі. Вовк, здавалось, звик до ролі подушки, насолоджувався теплом і спокоєм.

Смерд з купою обладунків в руках, напівбожевільними очима й тремтячими пальцями безслідно зник, розчинившись в темряві кутастих тіней. До столу підступив високий, плечистий воїн з небезпечним полиском дивних очей. Кам’яне лице заросле колючою стернею випромінювало тяжкий спокій. Довгий пучок волосся на тімені стовбурчився, спадаючи за вухом, лискучою темною гадюкою, стелячись плечем. Несміливі блискітки перебігали сріблистими бляшками цупкого череса. 

• Ого – стиха озвався біс.
• Так, шо тут – першим кинувся Квас, обдивляючись з усіх сторін – це підтягти трохи сильніше, отак, ну наче… Та шо там, сидить, як влитий ! Геть став другий чоловік ! – вдоволено поцмакав, відійшовши трохи назад.
• Дивовижний убір – Мавка дивилась широко відкритими очима – схожий на попередній, проте ще кращий.
• Ніколи такого не бачила. Ні серед гриднів, ні молохів. Навіть серед приблудніх найманців – Леля обійшла кружка, потикала пальчиком в тверду шкіру.
• На те й замовлення було – гордовито підбоченився коваль.
• Не знаю чим віддячу вам, майстре, але дяку принесу, будьте певні – Аскер заговорив глибоким розкотистим голосом, повернувшись до коваля.
• Та шо там… Це ж… - часто закліпав знічений чолов’яга – то ж тілько убір, а ще ж зброї не показував. Дивись сюди !