ГЛАВА 30

Тісна дерев’яна коробка зовсім не призначалась для життя. Тонкі дощані стіни, очеретяні матки на підлозі – ото й все убранство. Першу ніч прийшлося заночувати під відкритим небом – не звик до такого. Вовк взагалі не потикав носа в дощані хороми – валявся на палубі, вигріваючи облізлі боки сонцем. Зате біс почувався, як риба у воді.

Роззнайомився з усією ватагою, оповідав сальні історії, смішив картярськими викрутасами, азартно стукотів кістяними кубиками. Став своїм серед веслярів, хвацько веслуючи без впину на спір цілий день. От тільки корабельного кота не вдалось провести. Вперше побачивши Антипка, вигнувся дугою й люто зашипівши, майнув на самий вершок щогли.

Дядьки тільки посміялися, проте Нетяга задумався. З тих пір стиха приглядався до молодого зброєносця, але нічого не говорив. Біс не тужив. Потайки хилив міцне грецьке пійло, хмільний мед, надумавши, мабуть, зовсім загубити людську шкаралупу. Ночував там же, серед веслярів. Мавка цілими днями сиділа на кормі, постерігаючи за безкінечною лазуровою гладдю напівприкритими очима.

Спочатку її зачіпали, скалили зуби, намагались ухватити або ж щіпнути. Проте, після того як один з особливо настирних залицяльників випав за борт, і того ледь виловили, схожого на кота потрапившиго під зливу, дрижачого від страху й холодної води, почали обходити стороною.

Погожий зранку, день псувався на очах. Спочатку чисте, ніби вимите небо злегка насупилось комизистою дівкою, потім з’явились пухнасті хмарки, поступово перетворюючись на набурмосені, налиті темним свинцем подушки, закладаючи небокрай цупким покривалом. Давлюча тиша в’язала рухи. Ріка перетворилась на стальний потік, несучи човен слабкою тріскою між пінистих бурунів.

Рознеслись хрипкі команди: швидко підібрали непотрібне вітрило, закріпили вантаж, поприв’язували цупкіше все, що можна прив’язати. Стерновий похмуро розглядав небо, коротко щось доповідаючи Нетязі. Купчина слухав, брови все більше сходились на переніссі, майже, ховаючи маленькі очиці. Здихнув, почухавши потилицю, щось відповів махнувши рукою. Веслярі зайняли свої місця, тривожно вдивляючись у сажне, набурмосене небо.

Купець швидко перебирав коротунами, котився на ніс, пильно заглядаючи за борт. На дорозі встрів Антипка, щось забурмотів. Біс лиш замотав головою, оскаливши зуби. Нетяга махнув рукою, подавшись по своїх справах. Аскер стояв, широко розставивши ноги, милуючись страшною красою розгніваної Природи.

• Що, поцибаємо сю ніч ? – біс втер спітнілий лоб, відкинувши пасмо неслухняного волосся.
• Гарно – вказав на чорнющу хмару, що буркотливо застилала небокрай, поблискуючи короткими спалахами.
• Огнівався Перун. Ех, натерпляться страху православні – Антипко невідь  з чого радів, підставляючи лице різкому вітру.
• Що казав Нетяга ?
• Сховатись радив, мовляв, такого недоростка відразу ж змиє. Бояться вони, ріка не море – рідко таке буває. Але якщо вже налетить то налетить.
•  Ходімо до нас.
• Е ні, я з людьми. Це ж буря розумієш, шарпкий буревій, хитавиця, хвилі страху, перекошені лиці. Таке пропустити ! Ходімо, Вовче – хмикнув біс.

Вовк винувато оглянувся на хазяїна: сіроманець не переносив замкнутого простору, просто казився, перетворюючись на скаженого духа. Ти диви не забув того дня. В проклятій обителі.

• Йди, Вовче, йди…я тут…сам

Жовтаві очі підозріло обмацували вид. Не постерігши гніву, тихенько лизнув долоню, швидко потрюхикавши за бісом. Довго дивився вслід зникнувшій парочці. Недавно гризлися, а тепер ти подивись… Нехай. Глибоко вдихнув – розпашілий вид приємно холодив вітер.

Човен колихнуло так, що якби не тримався за борт, перетворився б у іграшкову бганку, тільки з переламаними кістками. Дикий порив вітру, розбійницьки свиснувши, зірвався з припону, радіючи божевільній волі. Могутні пінисті хвилі, сердито буркотячи, накидались на беззахисну ладью, обдаючи зливою брудної води, піни, різного непотребу. Люто матюкаючись, десятник  підганяв переляканих людей – линви лопали, парус знову розпустився, б’ючись крилами підраненої птахи, випорскував з рук, до крові розсікаючи пальці мотуззям.

• Давай байстрюки косорукі ! Курвині діти ! Тягни, в кишках би тобі тягло, завертай цупкіше, сученя ! Затрахані щури, зара щоглу поламає будете кабáками гребти ! – надривався Підметка, вимахуючи замашним канчуком.

Бліді, аж зеленкуваті, хлопці страшно вибалушували очі, тягли з усіх сил. Тріщали жили, тріщали линви, лопотів парус. Нарешті полотнище здалося, підкорилось тремтливим рукам задиханих бідак.

• Чого поставали ?! Матері вашій в дих ! Бігом до весел, скоро таке почнеться – не один раз штани важкі стануть ! – товста п’ятихвістка погрожувала розписати спини кривавими узорами.

Хлопці відхекуючись, штовхаючись ліктями, метнулись до веслярської лави, обтираючи скривавлені долоні, лишаючи брунатні плями на одіжі.

• Ти чого став !? Давно карасів не годував ? Бігом в пристройку ! – Підметка розійшовся не жарт, очі налились дурною кров’ю, переплутана борода обснувалась тягучими павутинами слини, з рота пахтіло часниковим духом.
• Вершу прикрий – жаб наловиш – вертикальні зіниці твердо дивились в закляклого десятника.