ГЛАВА 33

Вогкий бриз холодив голену голову, дрібними краплями мутнявої вологи осідав на лиці. Ладья, поволі розсуваючи молочні згустки туману, добиралась пристані. Стерновий до болю витріщав очі, пантруючи підступний берег. Ріка тихо хлюпотіла, огортаючи весла, сонно переливалась рідким смарагдом. Аскер вкляк на носі, видаючись грізним драком в непевній сірості досвітку. Мавка закрилась, певно, спить ще. Навіщо їй сон ? Струснув дрібні росинки, провівши по очах. Що думав, починаючи похід ? З перших років навчали служити, без слів, суперечок. Скільки ж людей вбив, покалічив, закатував, виконуючи волю Рахманів.

Думав, б’ється за родовичів, тримається єдиної сім’ї, яку коли-небудь знав. Тепер… А може…це вороги навели ману й б’ється тепер проти своїх, ніби бездумна машина, лялька на поворозках ? Мороз продер шкірою, лице німіло від божевільних дум. Ні, Вовка не можна обманути. Але ж обманювали всі ці роки – хтось кричав всередині, зриваючи голос до хрипоти, роздираючи обличчя на криваві пасмуги.

Хоча… Згадуючи, прозрівав, ніби сліпе щеня, розліплюючи кислячні очі. Після закінчення повного кола, майже, не бував в обителі, весь час кружляючи чужими краями, викорінюючи невгодних людей.  Вовка ніколи не пускали всередину – казився, кидаючись на всіх, розкидаючи бризки піни з ошкірених ікол. Спочатку дивувався, потім звик, лишаючи в грубезній клітці, супроводжений диким виттям.

Тіло пронизав крижаний вихор – він знав! Відчував весь час, кожен раз думаючи - хазяїн йде на смерть. Чоловік судомно ковтнув – різав своїх, помагаючи древньому злу добити Звичай. Людина, пізнавши таку правду кинулась би в ріку або позбулась розуму, не витримавши напасті. Та він не був людиною…

Кров тисяч предків, вимагала мсти, а не гнилої покори. Темна хвиля люті піднімалась з глибини затруєної душі, розтікаючись киплячим потом, стукаючи в скроні, наповнюючи очі древньою яррю. Тільки б знайти…

Потім доберусь до вас, не знаю як… Доберусь… Щелепи нили, стиснуті до хрусткого щему. Невидющі зіниці палахкотіли божевільним полиском, пронизуючи пухкі подушки лінивого туману. Вискнули двері хисткої комірчини, впускаючи бадьорий подих вранішньої свіжості. Дух лісової трави торкнув ніздрі, п’янким трунком бурхнув грудьми, розливаючись жилами. Нечутний поступ і цей віддих… Божевільна ніч серед виття чорторию… Лице пом’якшилось, освітлене дивним спогадом.

• Шось видивився ? – підступила, як завжди, лоскотнувши неслухняним пасмом.
• Тільки туман.
• Туман колись розійдеться, відкривши справжнє видиво.
• Я бачу крізь мутняву завісу.
• Цікаво – звабливе тіло обвилось навкруги потужного стану, зовсім ховаючись в міцних обіймах – відкрив око бога ?
• Ага, якось вночі, серед бісового буревію.
• Не треба тут, тіки шо, зразу винним робити – Антипко підійшов, потягаючись, без кінця деручи рота – милуєтесь голубочки ? Так і знав – все кінчається одним. Ех, втратив подругу, їдрі ж його !
• Перестань бурчати, глянь.
• Якого хріна ще там не бачив – замурмотав біс, відвертаючись, проте крадькома глипнувши, що ж воно там ?

Крайнеба ніжно зайнявся рожевим жаром, розливаючись непевним рум’янцем, ніби свіжа хлібина, покривалась хрусткою припеченою шкоринкою. Широке сито, кривавим згустком вигулькнуло над небокраєм, повільно простуючи вгору, лишаючи рідкий слід сіяного багрянцю. Чорний ніс ткнув затягнуту рипкою шкірою долоню, лишаючи мокрий відбиток. Аскер голосно втягнув повітря:

• Крівлею пахне. Сьогодні нап’ємось, брате.

Сіроманець зажмурився, відчуваючи на загривку міцну руку.

• Ти ще й таке п’єш ? Боятимусь спати поруч – грала очима лісова красуня.
• От компанія ! Закохані любчики, сірий, смердячий псом волохань і я – бідний втомлений лісовик !
• Чого скімлиш ? Сам же зголосився.
• Та ж думав прогулятися, подихати свіжим вітром, дівок чужоземних мацнути, а тут… - біс вередливо скривився, махнувши тонкою юнацькою рукою.
• Досить ду…

Нагле ревище стернового, підняло б і мертвяка, якби хто насмілився скоцюрбитись без дозволу Нетяги.

• Підгрібай ! Причал по шуйцю !

Веслярі натужились, поскрипуючи уключинами, порипуючи деревом помалу ладнались приставати. Щось лунко стукнуло, затріщало, шаркаючи по обшивці.

• Трави кінець ! Чо став ?! Приймай !
• Викидайте прикорень ! – добряча каменюка бльомкнула, здіймаючи водограй бризок.

Човен смикнувся, ніби заарканений тарпан. Обідрані холопи спритно закручували товстий лин між двох стояків припону. Веслярі гуділи розминаючи плечі, помахуючи здерев’янілими руками.

• Шо, прибились до місця ? – тяжко посапуючи, підкотився Нетяга, втираючи рясний піт засмальцьованим рукавом.
• Кажись – біс насмішкувато підморгнув – мо’ продовжим цікаву мандрівку ?
• Це як то ? Ви у їден бік, я в другий.
• А от наймемо тебе щоб до самісінького поріжка підкинув, та й усе. Хіба відмовиш старим друзякам ? – Антипко збиткувався від усієї неіснуючої душі.