ГЛАВА 37

...Натужно поскрипуючи, хури перевальцем заповзали на широке подвір'я садиби. Похмурі нукери пильно розглядали прибульців, оточивши кавалькаду. Задній двір віддавав кінськими кізяками, шкіряними доспіхами, давно не митою солдатчиною. Василій втомлено схилився на луку - безперестанна гонитва виточила останні сили, судомою зводила ноги, пекла спину.

Задниці не відчував зовсім, наче хтось пришив до сідла.  Удеге не краще - он, як корчиться на аргамакові, чисто тобі воша на гребінці. Спаленілі очі застилав мутний туман. А охорони скільки - гейби нечистий нагнав з усієї Орди. Треба дотерпіти щоб не гепнутись перед косоокими прямо в смердючу пилюгу, не сконати, соваючи ногами на купі гною. Того й сидів з останніх сил, ледве стримуючи давлючу хвилю, що безперестанку підкочувала до самої горлянки, погрожуючи вивернути перед всіма лишки жалюгідного обіду.

 Кешік-бей тяжко видобувся з сідла. Огир аж хитнувся, перехилений добрячою тушею. Сухий, гостроокий могол виступив наперед:

- Раді вітати вдома - цяцькований шишак блиснув узорчатою верхівкою націлившись в груди гострим шпилем.

- Від хана нічого ? - тамуючи переривчастий віддих, набурмосено поспився, приймаючи широкий глек прохолодного кумису.

- Ні, жодних вістей, після того, як рушили в путь.

Бей жадібно хлебтав закочуючи баньки, мукаючи в глек, наче добрий віл. Вдоволено гикнувши, тицьнув жбан служці, глипнув осоловілими очима. Замітаючи порохняву полами довгого халату, сколихуючи важким черевом, підкотив рожевопикий Либай, розтігшись в незмінній жаб'ячій усмішці. Здавалось, тяжкий путь зовсім не притомив пузаня.

- Що накажете далі, пане ?

Темучин скривився, ніби гною ковтнув. Ні, цей жирюк таки добряче злить. Може при нагоді... Щось таке чув, у бійцівських ямах давно собаками не цькували. От якби... ще й доплатив би. Та не можна. Поки що.

- Дівок забирай, розмісти окремо щоб блохами наложниць не запаскудили. Нехай нагодують, напоять. Завтра прибери, помий - темникові показуватимемо.

- А тих ? - маленькі очиці хитрувато плавали в дрібненьких складках пухкого здору.

- То подарунок Удеге синові. Відправ до його служниць, на ніч поки закрийте - завтра побачимо, що до чого.

Лиса макітра схилилась поблискуючи бісеринками поту. Бей відвернувся, повільно розстібаючи застібки шолома.

- Руфа ! - меткий, сухенький чоловічок був тут як тут, часто кліпаючи великими очицями. - Розпорядись там, хай вечерю подають, приготуй покої гостям - не встиг бей докінчити, як за управителем тільки закушпелило.

Втомлено форкали коні, натужно поскрипували клітки випускаючи ледь живих бранок. Дівчата насилу трималися на ногах, похитувались й падали стоячи навкарачках, здригаючись від нестримних нападів блювоти. Нукери кривились, лаялись, злегка підштовхуючи невільниць до просторої клуні. Поряд метушився Либай, віддаючи солодкавим духом пахощів вкупі з ядучим кислим потом. Раз-по-раз втираючи змокрілий лоб, пискляво покрикував на молохів щоб обережніше з дівками бо то для самого темника.

Воїни стиха бурчали, проте швидко зібрали, повели до ночівлі. Євнух котився слідом, тяжко віддуваючись, на шовковій сорочці поволі розповзались темні плями, спочатку під руками, далі на грудях, важеньких складках пухкого черева.

Бранки ледве йшли, втупившись осклілими очима під ноги, сапали порепаними вустами, метляючи брудним лахміттям, нагадуючи якихось моторошних потороч, кинутих безжальною рукою в людський світ. Широке проймище продовгуватої клуні жадібно лигнуло упосліджених рабинь, міцно відгородившись кованими ворітьми.

• Ви двоє лишаєтесь тут, не підпускати нікого крім мене й бея. Семеро оточіть навкруги, щоб миша не проскочила. Інші на зміну. Тепер йдіть по воду та їдло – дівок тре підгодувати – ще почнуть дохнути чого доброго, тогді нікому не зносити башки.

Євнух відхекував, проте голос змінився, очиці гостро поблискували, товсті, ніби ковбаси пальці, владно розчепірились, іскрячись діамантами.

Нукери супились, але корились – наглядач сералю темника мав досить влади щоб зменшити на голову будь-кого з воїнів. Лишивши списи, нехотя потяглися до казанів, пахтівших гострим духом шурпи, смаженої баранини, лоскітливо затягали подихом свіжого хліба.

Кухарі ганяли, наче скажені – ось-ось бей сяде за вечерю з почтом, відзначаючи закінчення вдалої справи. Не приведи Боже спізнитись або щось напартачити – вмить лупатимеш порожніми очницями з шпилів кріпосної стіни. Надто крутого норову бей, не пробачає недбалості.

• Ми за їдлом для урусок, що сьогодні привезли – буркнув десятник, жадібно оглядаючи гори м’ясива, фруктів, жбани свіжого кумису.

Розпашілий кухар лиш мотнув головою, мовляв, знаємо вже, там наберіть. Крекчучи, віддуваючись, тягли бурдюки з водою, шматки м’яса, перепічок, в’язки кураги, родзинок.

• Самі од ранку тільки червивих млинців перехопили, живіт до хребтини прилип, ні поїсти, ні випити – відразу тягни скільки їжі цим шльондрам. Вони що на забій готують ? Я ж не ішак, тягати курвам жерти – стиха матюкався високий сивуватий нукер, цуперкуючи важезний глек з кумисом. Довгі лапи жовтавої плямистої шкури теліпалися під руками, перехрещуючись на широких грудях. Лускатий панцир поблискував сріблястим відливом, стиха подзвонюючи бряжками.
• Лик, притримай язика – десятник аж присів, озираючись чи ніхто бува вуха не гріє.
• Чо пританцьовуєш Мага ? – насмішкувато мовив гостроносий білястий воїн з широкими крижаними очима на пошрамованому виду.
• Ви що змовились сьогодні ? Хочете темникових канчуків скуштувати ?
• Чого б то ? «Тіні» воювали в десяти землях й довели – жоден ворог не наблизиться до темника на лет стріли. А сьогодні нас використовують, наче якихось безбородих – воїн плюнув, кинувши під ноги поклажу.
• Та ви… та ти…шкуру з живих…Лик тебе на кілок, як драну сучку ! – захлинаючись, вигавкував десятник, задкуючи від гурту.
• Немає чого з Ликом так балакати, він єдиний дожив з першої ватаги – ти ще кобилиць доїв в степу, верблюдам під хвости заглядав, як ми з богемських королів потрюх вибивали ! – широченний, ніби гора найманець погрозливо  стискав цяцьковане руків’я фальшіона.