ГЛАВА 40

Червонясті ляпки вранішнього багрянцю впали на Гнидник, покропивши вулиці й будинки кров'яною росою. Крива вуличка тхнула сечею, гнилою картоплею, свіженьким нужником кінної дружини. Гладкі мухи ліниво дзумкотіли над купами покидьків, здіймаючись густою хмарою, заліплюючи очі, намагаючись влізти до рота. Антипко тільки хотів щось мовити, як пирхнув, закашлявся, сплюнув, отираючи рота:

- Це замість сніданку, тільки-но одхватив. Оце завела ти нас в самісіньку с...  Ай, чого зразу руки розпускати ! Кажу ж опинились в с...амотній вуличці з прекрасними міазмами людського життя. Нема шоб дослухати, зразу лящі роздає - забурчав біс потираючи потилицю.

Мавка промовчала, пильно розглядаючись. Обереги тріпотіли, наливаючись відчутним тягарем. Слід чарування тхнув сильніше гнилятника. Аскер ворухнув широким каптуром. Кутасту постать трохи згладжував широченний плащ якоїсь непевної барви. Накидка закривала лице майже до половини, от тільки над мечем стовбурчилась. Спочатку впирався, мовляв, ходитиму, як опудало лишні очі притягуючи, проте вкінці здався, нап'ялив. Виявилось недарма. Більша половина нечисленних перехожих куталась в схожі балахони, намагаючись поскоріше зслизнути з очей.

Обшмуляні двері хтось недавно покропив, натхненно вимальовуючи фігурні візерунки. Не вважаючи на те, ламія дістала щось з-під накидки, похапцем потерла двері - завіси тихо рипнули, прочиняючись так щоб пройшла тільки одна людина. Кров'яниця спритною мишею мелькнула туди, гублячись в настороженій пітьми.

- Мать його перекидом, як же я затрахався пірнати в чужі двері з суцільною тьмою - тихо матюкався чорт, обережно просовуючи незугарне людське тіло у вузеньку щілину.

Пропустивши останнього чужинця, чарівна заслінка безшумно закрилась, ховаючи подорожніх в нутровищі скособоченого терема, що підсліпувато бликав темними віконницями.

- Наважилась таки ? - глибокий, муркотливий голос, оксамитовим віддихом шугнув з-за спини - ти не сама !? Що за... - брудне прокляття верескнуло в тьмі, потворячи тишу, різзю темного чаклування

- Lamento nagnibus, Alto - ледь встигла мовити ламія, злякано відступаючи

- Medori oculato? Lami, torgense camido est !

- Я думала, все таки схотіла погуляти сьогодні зі мною - муркотливий поклик тихо відлунював з глибини широкої кімнати - а притягла чужих. Попереджати треба, ледь не підсмажила вас усіх

- О, це по-нашому - втішено пробурмотів біс, пригладжуючи розпатлане волосся, ступив наперед, розпливаючись у задоволеній усмішечці - де б ми ще зустрілися, Альто, як не посеред гімняної купи, що в людей чогось зветься містом !

- Це ти, паскуда !? Скільки ж ми не бачились ? Мабуть, відтоді, як ледь вислизнув з шабашу на Молочній горі. Ми думали - заїздили нашого вуханя до смерті чи до пекла - дзвінкий, ласкавий сміх не тулився до сороміцької оповіді.

- Ге, заїздили ! Надіюсь твої подружки ще довго не могли ніг докупи звести. Це вам не жарти попасти в лапи трьох суккубів напередодні Самайну - обернувся до своїх Антипко, гикаючи на ввесь рот.

Розпливчаста пляма в куті обшарпаної стіни ворухнулась, струснула накидку мороку - чарівливо посміхаючись назустріч простувала гінка дівчина у пристойному одязі заможної городянки. Цнотлива й розпусна водночас. Густе волосся спадало золотавими хвилями, вільно пурхаючи плечима, сягаючи мало не пояса. Повні вуста, волого блискотіли дорогими коралями.

 Очі... Очі тягли, топили в безмірному оксамиті ночі, водночас лякаючи суцільною чорнотою, що поглинула як зіниці, так і білки. Пишні, налиті  груди мірно здіймались під тонкою тканиною, широкі стегна звабливо похитувались, окреслюючи гріховні вигини багатої плоті. Вовк тихо заскімлив, подавшись назад.

- Ви ще й собачку захопили ? Дуже мило - воркотала красуня повільно підступаючи, не зводячи погляду з Аскера.

- Так от чому Нетяга так беріг Кінець. Звичайно, хтось прознає і топитимуть сало на площі з нашого бравого купця.

- Він направив - чарівні вуста вигнулись хижою дугою, відкривши дрібні білясті ікла - на паси подеру засранця.

- Не злись - розумів - нам можна довіряти. Хоч і виходу в нього не було.

Нежить змовчала, безсоромно облапуючи очима Аскера. Той почувався жеребцем на кінній ярмарці, тільки, що рота не роззявляли й зуби не дивились.

- Вони від чорних дів. Просять помочі

- Цікаво, яким кінцем ти до них прилипла. Жодної справжньої людини немає, лісові жителі ніколи нас не розуміли... Не можу зрозуміти - моторошні очі повільно вивчали гостей.

- Здоровило врятував мене. Думав, що рятує. В шинку, на полюванні.

- Вступився ? Не дав безчесним соромітникам познущатись над беззахисною дівчиною ? - відверто глумилась перелесниця.

- Потім не дав накинути "аркан". І, нарешті, показав ось - у витончену долоню з тонкими пальцями ліг продувгуватий пергамент.

- Нічого собі. І в тебе таке є ? - зацікавлено протягла Альта - покажеш?

Аскер, переглянувшись з Мавкою, оголив руку.

- Хм, справді. Перший раз бачу. Що ж, може, потім покажеш весь розсип ? - сороміцькі очі нахабно ковзали міцною статурою.

Мавка різко відкинула волосся.