ГЛАВА 41

Ногай гучно пирхав, обмиваючи липкий піт, втішено черпав воду долонями, хлюпаючи в лице. Мовчазна служниця помаленьку лила з ковшика на жовтаву спину, вкриту розсипами дрібненьких прищів.

• Все, пішла звідси – могол відкинув мокре волосся, розтираючись довгою смугою м’якої плетенини. Раба поспішила нечутно зслизнути, прихопивши брудну воду.
• Блискучий поєдинок,  спостерігав із захопленням. Ви, ніби втілення самого духу Великого Степу розправились з тим язичником.
• То вдатний воїн, один з «тіней» - задоволено підбоченився хлопчина.
• Якийсь дикий розбійник ніхто проти нащадка бея – Кінко розливав патоку, улесливо схиляючи голівку набік.
• Ти полегше – все ж таки охоронці темника…
• Нехай Пророк продовжить дні його. Проте ви – вдатніший воїн – управитель трохи прикусив язика, зрозумівши – ляпне ще, можна лишитись без язика.
• Що хотів ?
• Ваша…гм…та раба…в кімнаті, вельми дивні речі…
• Чого бурмотиш ? Нічого не можу зрозуміти.
• Малюнок на тілі. Наче в північної дикунки. На очах почав наливатись, розцвітати.
• Зовсім клепки розгубив ? Який малюнок ? Я не бачив нічого.
• Ми теж не постерегли, поки гарненько водою не прошарували. А зранку такі страсті почались – тоненькі ручки заломились, самоцвіти блиснули – ох і перелякались ! Стала одержимою, карючилась, повзала – ледве одволодали.

Ногай слухав, грізно набурмосившись. Невже урус підсунув каліку, вирішив позбиткуватись ? Але ж і сам тут. Хіба такий дурний ? Чи теж пришиблений скажений, як і всі уруси. Зарз же піду – нехай пояснить, інакше… Гончаки щось давненько не ласували людятинкою.

• Де поселили уруса ?
• Якого ?
• Вчора з нами приплентався
• Наче в казармах «тіней»
• Туди. Швидко. Лемп ! Касто ! За мною !

Мочазні дуболоми в пластинчастих фрязьких доспіхах виринули з потаємної кімнати, ніби демони на поклик чаклуна. Пошрамовані лики, крижаний погляд видавав професійних воїнів, пройшовших не одну бійню.

Однакові корди в скромних потертих піхвах, теліпались на широких перев’язах. Дивний вибір для охоронців сина бея. Проте знавцям добре відоме навершя у вигляді ощиреної вовчої пащі. Харалужною сталлю з далеких гір можна було опоясатись, гнутись і перегинати тільки не поламати. Таке лезо перерубувало ланцюги й кайдани, протикало панцир, ніби гарячий ніж масло, розвалювало шоломи. Руків’я обмережане смугастою шкірою кам’яної гадюки непорушно лягало в долоню, роблячи зброю безжальною шатківницею в умілих руках.

Надзвичайно непримітні й страшенно дорогі клинки, доступні тільки невеликому колу обраних. Кінко почувався незручно серед такої компанії. Щось незрозуміло пробуркотівши, низько вклонившись пошаркотів до дверей.

• Ти куди ? Разом підемо
• Але я…там – враз управитель обм’як, відчувши крижані обценьки пальців охоронця.

На диво спритні постаті, зважаючи на розміри, прихопивши зовсім переляканого управителя, ковзнули слідком скаженого Ногая, що аж сичав від люті.

Їдкий сопух онуч, пропотілих обладунків, загірклого жиру, немитих тіл, зброї крутив в носі, всотувався одіжжю, давив віддих. Василій неспокійно закрутився, засукав ногами, підчепивши стійку з глефами, ривком піднявся звично хапнувшись за пояс. Не знайшовши меча, брудно вилаявся, відкинувши попону. Вже що прийшлось побувати у смердючих закутках, але цей… Бридко зуділа шкіра, не бачивша води хто зна скільки часу. «Тіні» не пустили в житло випровадивши до зброярні. Може, воно й на краще, зважаючи на розбійницькі пики охоронців.

Відбірна шушваль з усього світу. В декількох навіть постеріг  в’юнкий чуб на гладко голеній голові. Помережані візерунками бродники високо цінувались в усіх арміях. Вигнані з братства, озлоблені на цілий світ, перетворювались на диких звірів, псів, що розривали на шмаття ворогів хазяїна.

Ну й тхне. Скоріше на повітря, знайти Феньку й Корчагу, розпитати обстановку. Потягнувся, розганяючи кров. Крізь щілини в масивних дверях пробивалось яскраве світло. Пробираючись між стелажами, обережно обходив в’язанки стріл, купи щитів, синюваті розсипи кольчуг. З темних кутів щирились личини блискучих шоломів, переливалась луска доспіхів.

В затуманеній голові стукотіла відчайдушна думка – чи не прихопити хоча б он того кинжальчика ? Воно із зброєю якось спокійніше. Проте ось вже й вихід. Дрібненька пилюга танцювала у світлому нитті промінчиків, пронизуючих вузькі щілини дощок. Торгнув  ручку. Що за… Закрили падлюки. Гупнув кулаком. Нічого. Шмигнула отруйна думка – може, Удеге так вирішив закінчити усі свої справи ? Та ні. Звичайно, собака ще та, проте обіцянки виконував та й потрібен йому. Гепнув сильніше, приклавшись ногою.

• І чого б я ото грюкотів ? – хрипке буркотіння, шамрання по той бік – пучок світла вдарив у вічі на мить обпікаючи беззахисні зіниці
• Чого вкляк ? Вилазь –  війнуло міцним часниковим духом, широченні рамена кинули густу тінь

Стиснувши щелепи, пройшов крізь зухвалого обревка. Нічого. Це їм ще пригадається, головне повернутись до гриднів, не з пустими руками. Лінивий ранок тігся гіркуватим димком сніданку, гучними окриками десятників, мірним тупотом змінної варти, форканням коней біля ночв з водою.