ГЛАВА 45

Фенька не зчувся, як заснув. Зарившись в купу давнього гною, лишив тільки невелику дірку щоб не задихнутись. Спочатку шугався кожного звуку, прислухався безкінечного шерхотіння мишви. Потім стало тепло, страх кудись зслиз - отрок, ніби провалився, повільно спускаючись в глибочінь небуття.

Лункий скрегіт, гомін, тупотіння, іржання коней навалилось важкою хвилею, висмикуючи з влади дрімоти. Помаленьку виставив голову – щось непевне творилось в дворищі. Криваві язики огортали кліті, скажені тіні метлялись в багряному тумані. Крики, прокляття, лайка, валування собак – піднімались до похмурих небес безкінечним гвалтом.

Обережно добувся з смердючого прихистку – відкинув геть куяк, здер прилиплу повсть – тепер можна й на звідини. Сторожко вислизнув через чималий пролом, припадаючи в тіні шпарко гайнув дворищем. Біля крайньої кліті нагло присів, втиснувшись у шорсткі колоди.

Масивна брама до внутрішнього двору бовваніла виламаними дошками, навкруги темними купками валялись понівечені тіла молохів. В стайні тривожно форкали коні, били копитами, рвались з прив’язів. Ні душі. Дивина та й годі. Отрок шпарко перебіг браму, схоронившись за масивнивною зброярнею. Двері відкриті навстіж, знову ж ні душі. Ага ось і палац тільки задом… Що ж це…

Здавалось, в ошатні покої запустили тлумисько перелесників вперемішку з домовиками, які закрутили такого шаміля аж двигтіло все. Дикі крики, скрегіт зброї, лайка сплелися в єдиний клубок, гуляючи переходами, трощащи кімнати, нищачи люд. До загального гвалту приєднались тонкі зойки жіноцтва.

• Значить до дівок того огрядного молоха добрались – Фенька підвівся, обтрусив коліна – тепер довго не вилізуть.

Оглянувшись навколо, підібрав невелику замашну шаблюку, випущену  карячконогим молохом з розчепіреною головою. Пошарудів на чересі, відрізав невеликий капшук, дістав цяцькований захалявник з лосиного рогу. Ага, ось ще кинджал. Гранена сталь переливалась павутиною дивних розводів. Дорога річ. Тепер можна і дьору давать…

 Ще трохи побродив між трупів, дістаючи хоч якусь здобич. Заглянув в зброярню – в куті стримів невеликий блискучий лук з широким сагайдаком повним стріл. Це теж знадобиться. Ну що ж на коня та й тікать, поки не спохватились. Підтягнувши паска, отрок вже збирався майнути до стайні, коли міряючи темінь великими стрибками, майнула сполохана кішка, поблискуючи круглими світляками очиць.

Хлопець застиг, ніби вкопаний. Так, як тоді. На цілу весь лишились з Марушкою. Дві живі душі, однаково перелякані й самотні. Людолови вивели всіх, поки на озері рибалив. Причаївшись у хащі, трясся від ридань, бачачи, як в’яжуть татка, тягнуть за коси мамуню, зриваючи одяг. Ледь не закричав, як підрізаною билиною гепнулась бабуня, хлещучи крівлею з перерубаної шиї. Побивши старих, прихопили ясир, обнишпорили закутки й неспішним, хазяйським  ходом зслизли. Дві ночі між смердючих мерців, роїв мух і липкого жаху. Ховався на ніч в рідній хижі, намертво защіпнувши двері. Коли якось в темряві почув шкряботіння, мало не зомлів. Проте, відчувши тепленький волохатий бочок й радісне муркотіння, гепнувся на коліна ридаючи, обіймаючи свою руду Марушку. Таким і знайшла ватага – здичавілий отрок й руденький кожушок в куточку… Тяжко поклявся тоді, землю їв.

 І ось знову кішка… Зітхнувши, хлопчина притулив до стайні лук з сагайдаком, чахлий міх з харчем. Добувши шаблюку, нагинці майнув вишукувати воєводу. Десь тут, має бути поруб чи льох або щось таке. Зараз вже ніхто не стереже. Мабуть.

Петляючи між клунь, клітей, навісів, гарячково шукав хоч якийсь погрібець, ляду, бодай яму. Піт лив грядом, шабля відтягувала тремтячу долоню. Липкий страх заповнював душу, сплутував ноги, застилав зір. Темніло все більше, ховаючи скверноту людську, вкриваючи простір оксамитовою пеленою.

Втративши дух, поткнувся в далекий закуток недалеко від муру. Непримітно вивершуючись в тіні довгої клуні, кам’яним грибом стриміла горлянка старезного льоху, складеного диким камінням. Камінь покришився, взявся моховинням, а двері нові, міцні з поважним кованим замком. Еге, тут щось не те. Отрок задумливо присів.

Запір, нова брама…хм, а погрібець давній. Облапав замок – хитрий, проте й не такі відкривали. Діставши ножа, трохи поворожив – дужка клямцнула, висуваючись із запору. Обережно підважив двері, ледве піддалися, але відкривались м’яко без скрипу.

Шо в нас тут … нічого собі, який крутий спуск. Вирубані стерті сходинки короткими зазубнями пірнали в тьму. Прислухавшись, обережно спускався, тримаючи попереду шаблю. Шаруючи вогкою стіною, боявся тільки зірватись, покалічитись, діставшись готовеньким, моголам на розтерзання. Стіна пішла кудись вбік, закручуючись навколо осі. Поворот.

Отрок тремтів натягнутою тятивою, поклавшись тільки на слух. Попереду виринув мутнявий вогник, далі ще один, ще… Довжелезна галерея палахкотіла кіптявими смолоскипами, наповнюючи затхле повітря духом паленого клоччя, жиру, ще чогось, гидкого, солодковатого не розбереш. Фенька трохи посидів в темряві за рогом, прислухаючись, придивляючись, проте стояла тиша, тільки коли-не-коли щось зашамотить десь далеко, наче миша шкрябнеться.

Ет, що його хоронитись, не дай бог, приплетуться охоронці все розвалиться. Вузько, шаблею добряче не махнеш та й важка достобіса. Лезо жалібно дзенькнувши, відлетіло вбік. Діставши захалявника, швидко вискочив на освітлений перехід, жмурячись, майнув вперед без кінця оглядаючись. Поворот, ще один, ага ось і двері якісь. Так… Вже лапнувши шорстке руків’я, притьмом відскочив, опинившись ніс до носа з присадкуватим череванем.