ГЛАВА 47

Купа потрісканого праху безтолково розсипалась вузьким проходом, поблискуючи синюватим полум'ям. Інвули тяжко дихали, скупчившись єдиним гуртом.

Ще хвилину тому живе тіло, перетворилось в спечений безформений кістяк, розкидавший навкруги ошметки плоті. Гізар з усього маху підфутболив тліючу кулю. Голубуваті блискітки пирснули в усі боки осідаючи дрібним піском.

- Справжній Tenebrosi MALEFICA. Тільки один раз бачив таке. Невже... - бурмотів рахман, придивляючись до смоляної жужелиці

- Чого скупчились, як вівці ? Розійшлись рядком. І краще пильнуйте, якщо не хочете стати таким кавалком гімна

Інвули швидко розібралися, тримаючись відстані, рушили. Клята печера. Хоч сказись прохода не зробиш - приходиться лізти на своїх двох. Стародавня магія сочилася з самих стін, текла прозорими струмочками, пурхала свіжим подихом крижаного вітру.

Брудні скалаби протягом віків угоджали своїм давно забутим богам, створюючи міцний захист. Благородне мистецтво Кемета тяжко пробивалось крізь звірячу силу роських заклять. Давно тре було замурувати цей хідник та хіба можна щось доручити істотам, що п'ють кінське молоко ? Так і з цим малефікарем. Підтримував, відновлючи силу підземелля. Рік за роком підживлював свіжими силами. Й кров'ю. Непросто буде, якщо справді він.

Просувались під стінами двома вервечками, сторожко вслухаючись, придивляючись до охоронних знаків. Інвули нервували - незрозумілий простір відбивав силу, скручував непотрібними верчиками, розсіваючи фігури. Видиво безпорадного шматка плоті, що розповзається просто на очах, перетворюючись в попіл відгонив гірким духом. Крок...ще один, поворот.

Хазяїн заборонив робити світло, приходилось тратитись на зір. Очі боліли, сльозились. Непевний шлях вів кудись вглиб, поступово обростаючи каменем. Біласті виступи чудернацькими колонами виростали навкруги, похмуро споглядаючи зайд. Переслідувало відчуття постійного погляду, холодної злості, дихання в потилицю. Гізар ступав посередині, відчуваючи дивний стан адептів. Втрачався зв’язок, тремтіли пута - кляте волхвування склабів ділило силу, потроху розвіюючи міць.

- Знаю куди спішиш. Не здох все таки - бурмотів крізь зуби вчуваючи глухий стукіт в скронях. Очі застилала сіра пелена, нехотя клубочачись пилястою завісою. Не довели справу до кінця, вспокоїлись, тепер приходиться хлебтати це гімно повним ковшем

Вона піджидала, втиснувшись у округлу заглибину. Жити лишалось недовго. Точніше являтися в Праві. Для таких істот слово життя не має сенсу. Й так надто довго затрималась серед цих шматків безтолкової плоті, які давали живильну силу перебування у своєму світі. Давно тут. Пам'ятала давніх людей. Поважні відуни прагнули миру, будуючи Коло. Тоді в мирі жили, всім ставало місця. Потім прийшли чорні, заходившись палити й нищити, во ім'я мерця. Чорнобог відкрив врата призвавши до служіння. Коло зникло. Потім зникли вони, оголошені нечистю. Бо інші, не схожі. Запалахкотіли вогнища, на Русі повіяло тліном й смертю вірних дітей.

А потім...потім обсіли болячки, ніби корястяну конягу лишаї - князі різались, беручи на меч рідні міста, проливаючи кров общинників. Чорні бородаті служителі поважно вимахували курінням в кам'яницях, закликаючи лишатись покірними, підставляючи шию під меч - на тому світі рабам воздасться. Надокучило томитись в такому болоті. Спочити пора. Альта зашипіла - ось вони, ще трошки і вчують. Зараз саме час. Тьма ожила помагаючи дочці своїй - людська личина розпалась - демон рушив в останнє полювання.

Тхнуло кислятиною, жовчю, гнилими яйцями. Гізар закинув голову - широкі темні стрічки прорізали вид, спадали на груди, солонуватим присмаком лишались в роті. Ледве встиг сахнутись. Суккуб розметав передніх, опинившись посередині, зачав порядкувати, ніби вовк у кошарі. Без дрожі не поглянеш на те, що лишилось після нападу нечисті. Затраханий відун добряче підготувався - сильний демон опирався з усіх сил. Навіть на покору не пішов, волів краще зслизнути в наву забравши гнилі душі адептів.

- Оклигали ?

- Сильний потрапив. Ще й досі вивертає. О...о-уе.

Адепт в припаленому балахоні вперся в стіну лобом, здригаючись всім тілом. Патьоки темної жовчі бурхнули з рота, заливаючи одіж, розсипаючись темними крапками на білому камені. Рахман гидливо відвернувся. Добряче підгадив недобиток, що й говорити. Скільки людей за раз ще ніколи не втрачав.

- Сюди всі. Й так обблювали всю печеру. Робимо "око Тота". Досить нас шугати.

Оточені золотавим світінням інвули рушили, нюшачи слід, ніби гончаки перед останнім ривком. Лишилось декілька петель.

- Підберіться, лишилось декілька петель

- Так говорив два виверти тому. Можеш сказати, якого хріна ми заганямось в пастку, самі підпираємось стіни ?

- Дійдемо – скажу.

- Довго ще ?

- Декілька петель.

- Ти, затраханий щурами травовар ! Якщо знаєш декілька заклять не починай корчити Вищого. За нами женеться рахман, ми впустили дівку без якої не покажешся на очі жриці. І я вже не знаю, що гірше - встрітися у підземеллі з рахманом і його посіпаками, чи розлютити господарку чорних дів. Так що розказуй все бо я почну лютитись по-справжньому !

- Вспокійся. Знає, що робить.

- Завжди помагаєш якимсь обревкам. А де упириха ? Теж рішилась кинутись в пащу рахману ?