21

Жак – хитрющий підстаркуватий козел, котрий невідомо як вліз в шоу-біз, вчепився в нього своїми маленькими ручками-клешнями і не відпускає, а ще більше хапається, заробляючи нереальні суми не завжди чесним шляхом. От як і вийшло з нами. Андрій, виявляється, написав розписку, в котрій зобов'язався віддати мене в «оренду» для тошнотворного шоу. І її, до речі, завірив нотаріус. Ідіотизм.

–Привіт, привіт, Олексію! – вітається стариган, тисне руку. З минулої нашої зустрічі на його руках з'явилось ще більше золота з діамантами. – Як ся маєш?

–Доброго ранку. Вчора все було прекрасно. А за ніч перевернулось шкереберть, – дивлюсь на Андрія, але очі менеджера направлені десь в сторону. – Жак, я не хотів би брати участь в шоу. Ці всі «Холостяки» – це не моє. Можливо, ми вирішимо все мирним шляхом?

Запитую з надією на те, що зможу відкупитись грошима. Кілька мільйонів є на моєму рахунку, якщо не вистачить – можна попросити у продюсера.

–У будь-якому випадку все буде мирно, синку мій, – Жак усміхається, але помітно, що щирості немає ні граму. А те, що він називає мене сином дратує настільки, що я готовий зірватись на місці. Відчуваю, як закипає кров та адреналін вдаряє в голову.

–У мене був лише один батько і він загинув. Ще хоч раз ви назвете мене сином, я не подивлюсь на те, що ви втричі старший за мене.

–Воу воу, спокійно, – вмішується Андрій, – скандал нам не потрібен. Давай уже свій контракт, Жаку.

Старий протягує один екземпляр мені, інший менеджеру. Гидка посмішка не сходить з його обличчя. Я намагаюся вчитатися в слова. Початок і справді цілком привабливий. З хорошим гонораром, прийнятним графіком знімання. Всього чотирнадцять ефірів і три тижні мого дорогоцінного часу. Коли дочитав до кінця, то трохи офігів. Я підозрював, що буде неприємно, але щоб отак...

–Ми згодні... – Андрій першим дає свою відповідь.

–Чорта з два! – вигукую в серцях. – Я не клоун, щоб виступати в цирку! Ти читав про те, що я муситиму жити в одному домі з ними? Читав? Це грьобаний Дім-2, Андрію! Я не хочу так псувати свою репутацію, вона занадто важко мені далась!

–Ти хоч раз дивився Дім-2? – кричить у відповідь друг. – Знаєш, які там рейтинги були спочатку?

–Можеш підтертись своїми рейтингами, ага! Давай клятий сценарій, Жаку!

Чоловік протягує уже більшу стопку паперів, я ретельно читаю кожен епізод. Відчуття нереальності навалюється на мене, голова болить від випитого недавно алкоголю.

–Ти <цензура>, Жаку? Я не буду з ними спати. Це уже порнографія! Скільки ти хочеш? Я тобі заплачу, щоб не виступати в цьому цирку.

–Давай не будемо розкидатись грошима, Олексію. Ти не потягнеш таку суму, адже ми уже запустили рекламу, – старий йолоп розводить руками, мовляв, йому жаль, але при цьому очі хитро блищать. – Давайте всі розслабимось, вип'ємо хорошого віскі та продовжимо спокійно. Я пригощаю.

Ще б я платив за цього скнару! Наче за помахом чарівної палички на столі з'являється пляшка дорогого алкоголю. Сьогодні я такий уже пив у своєму номері. Свою склянку я спустошую одним ковтком.

–Я спокійний, – кажу одразу ж. – Скільки ти хочеш?

На обличчі у старого з'являється хитрюща посмішка, очі ледь примружуються.

–П'ятнадцять мільйонів доларів, – видає Жак.

Мене пробирає на сміх. Я регочу так, що сльози виступають на очах. Не через те, що справді весело, а через те, що приплив. Я не маю такої суми. А продюсер не настільки щедрий. Хоча можна було б спробувати. А потім до кінця життя відпрацьовувати борг, потрапивши у рабство.

Коли я нарешті заспокоююсь і, здається, що вже змирився зі своєю долею, запитую в Андрія:

–Невже ти стільки йому програв?

Друг червоніє, опускає голову і поводиться, наче звірятко, загнане в глухий кут.

–Олексію, він програв мені не гроші, а тебе, – задоволено відповідає старий.

В моєму житті завжди знаходились люди, повністю вірні мені. Від і до, як то кажуть. Чи то везіння, чи вміння розпізнавати людей, я не знаю. А коли Жак промовив ці страшні слова, мене наче блискавкою вразило. Зрадив. Він не тільки зрадив мене, а ще й збрехав.

–Ходімо, друже, – беру Андрія за комірець та одразу ж кидаю Жаку, що ми зараз повернемось.

Я набагато вищий від свого менеджера, тому мені запросто вдається волочити його поперед себе. А він і не пручається. Заштовхую його в туалет, виганяю двох хлопців, що прийшли сюди з природних причин. Здається, вони мене впізнали. Наші. Та мені байдуже.

–Геть, – тихо кажу типам і вони щезають за хвилину.

Андрій дивиться на мене з гірким виразом обличчя та мало не плаче:

–Мені жаль, Льошо...

–Ти звільнений, – перериваю я його. В мені все ще вирує злість.

Закочую рукава білої сорочки, пошитої спеціально під мене, а потім і зовсім її знімаю, залишившись лиш в чорних джинсах.

– Але спочатку ти пройдеш зі мною цю <цензура>. До кінця.

Підходжу ближче і бачу, як дурень затамував подих. Б'ю сильно, так, що бризки крові моментально розлітаються по кімнаті. Добре, що зняв сорочку. Я не любитель бійок, але іноді приходилось. Ще в юності, до того, як став відомим. Злість поступово розтає, але б'ю ще разок. Для того, щоб запам'ятав надовго. Менеджер спльовує кров у раковину, вмиваючись. А я намагаюсь вдягти сорочку, щоб вона залишилась такою ж білосніжною.

–Тьому сюди, негайно. Платимо вчетверо більше, ніж зазвичай. Сподіваюсь, він ще не полетів додому. Тебе до завтра навіть бачити не хочу. Хочеш – працюй. Хочеш <цензура> повій, хочеш програвай себе у покер.

Тьома – наш юрист. Нам дуже й дуже пощастило, що він прилетів у Анталію з сім'єю на відпочинок.

–Ніхто не полетів. Я попросив усіх залишитись, – відповідає, дивлячись в очі. Сміливо.

–То чого ж ти одразу Артема не покликав, ідіоте?! Може він ще розрулив би! Все, вали давай! Зателефоную.

Злість вщухає остаточно і я потихеньку починаю приходити в себе. Викрутитись з цієї лажі мені не вдасться, але виправити деякі пункти контракту нам під силу. Вертаюсь до Жака з посмішкою і бойовим настроєм.

«Нізащо не опускай руки!» – так мені говорив батько. Я повторюю ці слова кожен раз, як приходять труднощі.