Світі. Цукерочка для співака

37

Світі

Їдемо з Кітті в університет. Автобус переповнений, дихати нічим. Подруга намагається мене розвеселити, але мені однаково сумно. Неприємне відчуття на душі, ніби вчора я зробила помилку. Не варто було говорити оте «Досить. Забудь мене. Нічого у нас не вийде».

–Ой, Олю, а ти не бачила мій пістолет? – Катя риється у своїй сумочці, ніби й справді його не може там знайти. Жінка похилого віку дивиться на подругу, витріщивши очі. Підлітки регочуть, прикриваючи обличчя руками. А мені не до сміху.

–Кітті, не варто, – кажу й відвертаюся до вікна, – мені не до цього зараз.

–А я говорила! Говорила тобі, щоб ти вийшла на балкон! А якщо він не зателефонує більше? Якщо й справді забуде?

–Вмієш ти підбадьорити.

–Бо потрібно слухатись Катю. Катя знає краще.

Важко зітхаю у відповідь. Далі їдемо мовчки.

На заняттях наука не йде до голови – там засів один відомий співак. Шкрябаю ручкою в конспекті закарлючки, уявляючи себе поряд з ним. Ех, а все могло б бути так чудово. Я, він, переплетені пальці на заході сонця. Усмішки. Поцілунки.

–Кать, – шепочу подрузі. Сьогодні Кітті, як ніколи, все старанно конспектує. От і добре. В неї й перепишу сьогоднішню лекцію.

–Гу? – мукає подруга, не відриваючись від письма. Мабуть, все ще дується, що я не погодилась приймати учать в її «рольових автобусних іграх».

–А скинь мені відео з ним? – прошу з мольбою в голосі, маючи на увазі вчорашній виступ під нашими вікнами.

Катя сердито кладе ручку на зошит і складає руки на грудях, свердлячи мене поглядом.

–Серйозно, Світі? – тоненькі брови зводяться докупи. – Вчора ти мене мало не вигнала зі своєї кімнати, коли я намагалася його показати, а зараз просиш надіслати тобі? Обійдешся!

–Петриченко й Рудник! – звертається до нас викладачка. – Попрошу вас поводитися тихіше!

Ми винувато опускаємо голови та обидві беремося за ручки. Я – щоб продовжити удавати, ніби занотовую, а Катя – щоб насправді конспектувати лекцію.

–Будь ласочка... – шепочу подрузі тихо-тихо.

–Гаразд, тримай, – байдуже штовхає до мене свій смартфон, – пароль знаєш.

Пишу на полях її конспекту: «Дякую! Ти найкраща у Світі подруга❤», вкладаючи в цю фразу подвійне значення. Катя сором'язливо всміхається, не відриваючись від письма.

Беру її телефон, знаходжу відео, перегорнувши зо два десятки ранішніх селфі подруги, і надсилаю собі через месенджер.

Натискаю на «плей» і миттю усмішка з'являється на обличчі. Такий кумедний, з довгим білим волоссям та чорними вусами. Таким його точно ніхто не впізнає. Катя почала фільмувати, коли він уже розмовляв зі мною телефоном, тому співу не чути. Та і якість не найкраща, адже світла, що дає наш ліхтар, недостатньо, а приближення завжди споганює картинку. Однак, переглядаю відео разів зо двадцять, аж поки не закінчується лекція.

–Шкодуєш? – питає подруга під час перерви, коли ми мовчки бредемо коридором до авдиторії.

–Шкодую, – чесно зізнаюся.

–Тоді зателефонуй йому.

–Ще чого!

–Значить, напиши! – не відступає Катя.

–Ні, не можу я... боюся, відмовить.

–Ох, Світі! Як же з тобою складно! Хочеш, я напишу? – цілком серйозно запитує Катя, зупинившись перед дверима потрібного нам кабінету.

–Ні! – перелякано махаю головою. – Він зателефонує. Я точно знаю!

–Як хочеш, – вдавано байдуже знизує плечима подруга. Це означає, що потім знову буде: «Я ж говорила!»

Ми заходимо до авдиторії, Катя займає місця, а я несміливо йду до Ясіна віддавати автограф Алекса.

–Олександре Макаровичу, тут Вам просили передати одну записочку... – відкриваю блокнот та обережно вириваю аркуш з автографом, віддаючи викладачеві. Помічаю одразу ж за ним ще один. З іншим посланням...

–Петриченко... – привертає мою увагу Ясін. – Дякую, звісно... Але моя наречена не любить, коли її Дашею називають. Дариною її звуть. До того ж я пожартував... Це був жарт...

Дивлюсь у розгублені блакитні очі викладача і не до кінця розумію, що він говорить, адже подумки я там, у своєму блокноті, читаю те, що він для мене написав.

–Петриченко? – проводить рукою перед моїми очима, коли я ненадовго «зависаю».

–Ох, як же з Вами складно! – повторюю Катіну фразу та йду геть.

Дариною, бачте, її звуть, а не Дашею! А я Світі, а не Світлана, але ж мовчу, коли мене повним іменем називають.

–Ну що там? – питає Катя, коли сідаю поряд з нею.

–Як наречену Ясіна звуть? – вирішую завалити подругу, мов на екзамені.

–Дарина, а що? – зводить брови, не розуміючи, що відбувається.

–Нічого, проїхали, – зітхаю, вертаючись нарешті до мого блокнота.

«Цукерочко, не варто мене боятися! Нам з тобою ще все життя поряд бути. Ти ж не проти?»

А потім смайл та автограф.

–Ох і дурило ти, Світі, – хитає головою подруга, зазираючи в мій блокнот. А я падаю лобом на текст. Дурило. Справді дурило. На всі сто п'ятдесят відсотків.

–Я йому напишу! – сміливо кажу, хоча й досі боюся, що відмовить. Я ж відмовила. Можливо, зачепила його гордість або що...

«Привіт! Щодо вчорашнього...»

Ні, не те!

«Я тут записку твою прочитала...»

Арггг! Як це тупо звучить!

«Я – ДУРИЛО...» – друкую та починаю одразу ж стирати. Катя риється в сумці та ненароком мене підбиває. Палець зісковзує, додає до тексту «х9» та надсилає повідомлення...

Дивлюсь на екран та не вірю в те, що бачу... Я надіслала йому «Я - ДУРх9».

–Кітті! – серджусь на подругу, тицяючи телефоном їй під ніс. – Дивись, що ти накоїла!

Катя притримує телефон, щоб роздивитися, а потім заливається сміхом, плескаючи долонею об парту:

–Ти – дурило дев'ять разів!

–Дуже смішно... – бурчу, видаляючи повідомлення, поки він не прочитав. Добре, що нині в месенджерах є така функція. Щоправда, слід «Світі видалив(ла) повідомлення» залишиться. Краще вже так, ніж дурило... Ховаю телефон якомога далі, кинувши спроби написати про те, що я шкодую дурило.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше