44

**** 

На порозі нашої квартири мене зустрічає мама з круглими від здивування очима.

–Дитина пішла на нову роботу, а повернулася з новою зачіскою, – усміхається радісно. – Тобі неймовірно личить цей колір.

Мама довго мене обіймає на порозі, не впускаючи до квартири, на її очах з'являються сльози. Від щастя, звичайно ж.

Десь приблизно опівночі приходить повідомлення від Алекса. Там лиш час та місце зустрічі. Дуже ранній час – сьому годину. І це в суботу! Коли я сподівалася нарешті виспатись!

Проте наводжу десяток будильників, для вірності прошу маму розбудити свою дочку, котра любить ранком поспати, і таки встаю вчасно. Щоб встигнути зробити макіяж (нова зачіска просто зобов'язана бути підкресленою косметикою), випити кави та налаштуватись на ще одну зустріч з ним.

Алекс чекає на мене в елітному районі столиці. Там, де живуть не просто мажори, а ті, в кого грошей – кури не клюють.

Я помічаю його здалеку, хлопець обпирається на своє авто, дивлячись в мою сторону. Сьогодні він без окулярів та капелюхів, одягнений у тонку білу сорочку та джинси. І як йому тільки не холодно? Я, наприклад, прихопила з собою куртку, бо часто мерзну при найменшому пориві вітерця.

Перш за все ловлю його погляд на своєму волоссі. А потім уже бачу, що хлопець усміхається. Не можу зрозуміти, це просто привітна усмішка, чи, можливо, вона схвалює мій попелястий колір волосся. У всякому разі, я рада будь-якій, особливо, якщо вона адресована саме мені.

Ще здалеку й собі розтягую губи мало не до вух – рада бачити хлопця. Серце неспокійно стукоче, сповіщаючи весь організм про наближення до нашого ідеалу. А тіло й собі хоче стрибати від радощів.

Алекс

Чортяка! Подумки я хапаюся за голову, роблю жест «yes», склавши руку в кулак та смикнувши ліктем до низу. І навіть танцюю танець Ван Дама.

А насправді всього лиш просто усміхаюся, щоб ненароком не показати справжні емоції. Сподіваюсь, погляд не видає мене.

В новому образі Світі виглядає приголомшливо. Здавалось би, всього лиш колір волосся, а дівчина змінюється до болю в моїх грудях. Знову хочеться поцілувати. Навіть і силою. Але ні, не можна. Тому знову важко зітхаю. І знову подумки.

–Привіт! – весело вітається. – Тут взагалі законно знаходитись таким простачкам, як я?

–Сідай, – кажу та сміюся, відкриваючи перед дівчиною двері моєї Камаро. Світі в доброму гуморі, це хороше. Саме в такому настрої слід обирати житло.

Світі

–Тобі пасує цей колір, – каже з милою усмішкою Алекс, не відволікаючись від кермування. Кожна клітинка мого тіла прямо вібрує від того, що хлопець поряд.

–Дякую. Куди ми їдемо? – питаю, розглядаючи елітний житловий комплекс, на територію котрого ми заїжджаємо.

–Дивитись квартиру, – спокійним, буденним голосом відповідає хлопець.

–Тут, мабуть, оренда коштує, як все моє життя, – мало не присвистую від подиву, пильно розглядаючи височенні будинки. Хмарочоси вони, як і я.

–А я й не збираюся орендувати, я її куплю, – каже він, зупиняючи біля тротуару авто. Дивиться на мене, миленько усміхаючись. А в очах, наче полум'я палає. Чи мені здається? Можливо, я бачу те, чого мені дуже хочеться.

Розглядаю хлопця, немов уперше сьогодні побачила. Згадую, як вчора із задоволенням занурювалась у його густе волосся руками. Як доторкалась до цих плечей, масажувала їх невміло. Хочеться ще. Погляд зупиняється на пораненій руці. Здається, кулак Алекса зустрічався з чиїмось обличчям. Запитливо дивлюся на хлопця.

–Не говори дурниць, Світі, – каже серйозно, ховаючи руку, – життя неоціненне, його не можна вимірювати в грошах. Ходімо. Нас чекають.

На зустріч виходить молода дівчина з пишними формами та нормальним, не високим зростом. Представляється Іванною. Її погляд в'їдається в Алекса з перших секунд знайомства. Звісно, вона не виказує неприязні до мене, проте я відчуваю її фізично, начебто ця лялька на високих підборах та в діловому костюмі розпилює флюїди ненависті в мою сторону. І хоч вона симпатична, мені бридко дивитись на неї. На її пишні груди, тонку талію та сідниці, котрими вона крутить добряче, коли йде попереду нас та веде всередину цього елітного дому.

–У нас є підземний та наземний паркінги, спортклуб, кінотеатр для VIP-персон...

Її щебетання томливим голосом дратує мене. Ця пташка має надію опинитись в чужому ліжку. От зозуля! 

Малинового кольору пухлі губи, що ледь стримують усмішку, здається, з'їли б Алекса живцем. Ну або засмоктали б. Схоже на те, що хлопець і не помічає знаків, котрі ця Іванна йому надсилає. Відвертаюся від панянки, спостерігаючи, як над дверима ліфта табло змінює цифри. Сімнадцять... Шістнадцять... П'ятнадцять...

–Я покажу вам два варіанти – один з видом на Дніпро...

Чотирнадцять... Тринадцять... Дванадцять... Одинадцять...

–Вартість тієї, що з ремонтом...

Коли лялька озвучує цінник, я ошелешено, з круглими очима, дивлюсь на Алекса. Серйозно???

Пам'ятаєте старенькі голлівудські фільми, де людей брали в заручники, а потім вимагали викуп? Ціна квартири в цьому домі зовсім трохи не дотягує до кіновідкупу. Хлопець, ніби й не помічає тих цифр, продовжує зацікавлено слухати зозулю.

Ліфт тихим писком сповіщає про своє прибуття і ми заходимо всередину. Шокована ціною, мені несподівано приходить думка, навіщо я тут? Міг би й сам подивитись ці хороми, без мене. А то почуваю себе ні в сих ні в тих. 

У ліфті здоровенне дзеркало на всю стіну, тому я відвертаюся та розглядаю своє нове волосся, котре тепер доведеться щодня вкладати. Здається, я перетворююсь на Катю-модницю. Мабуть, годі повторювати, що я – це вона, а то й справді почну вставати ні світ ні зоря тільки для того, щоб гарно виглядати. Ех, але ж Алекс того заслуговує...

Ми виходимо на двадцять четвертому поверсі. В коридорі просторо та гарно. А головне – чисто. Не так, як у нашому під'їзді, де навіть гидко ступати, не те щоб поставити пакет з продуктами на підлогу. Гадаю, прибиральниці тут вимивають підлогу двічі на день.

–Ось ця квартира, з видом на Дніпро, без ремонту... – Іванна відмикає двері та пропускає нас вперед. – П'ятикімнатна, однорівнева. Два санвузли та два балкони. Але перш за все я покажу вам те, заради чого варто обирати саме цей варіант...

Тут і справді ще досі голі стіни, немає дверей та освітлення. Цікаво, а як тут виглядали б мої постери? Починаю тихо хіхікати, уявляючи цю безглуздість. Іванна кидає зацікавлений погляд на мене. Алекс просто мило усміхається, підвівши брови, мов запитує, чого мені весело. Хитаю головою, щоб не звертали уваги.

Іванна приводить нас туди, де моє серце завмирає. В цій кімнаті вікна у повен зріст, від підлоги й аж до стелі. Київ, мов на долоні. Здається, що видно аж до окрайка. Місто зеленіє від дерев, і лиш будинки, що виглядають з-за них, нагадують, що це столиця, а не ліс. Підходжу ближче, щоб роздивитись цю неймовірну красу. Дніпро й справді видно, проте воно не так близько, як здавалось зі слів Іванни. Проте це не важливо, оскільки від панорами перехоплює дух.

–Гарно, – чую тихий голос Алекса поряд. Киваю, бо слів підібрати не виходить.

–Вночі тут ще чарівніше, – встряє у розмову лялька, стаючи між нами, – у мене є фото.

Дівчина дістає смартфон, водить пальцем по екрану, шкрябаючи його довжелезними малиновими нігтями та протягує Алексу. Мені теж цікаво, тому обходжу обох та стаю біля хлопця з іншої сторони. Він помічає мене, тому одразу повертає смартфон так, щоб і я бачила. Знімок й справді казковий. Здається, що це якийсь Манхеттен, а не Київ. Хоча звідки мені знати, як він виглядає, я там ніколи й не була.

–Можете погортати вправо, там є вид з інших кімнат, – усміхається зозуля й собі зазирає в екран.

Алекс гортає фотографії, одна краще другої. Мені здається, що це якась казка. Ті божевільні гроші варто віддати хоча б за один вечір, проведений тут. Особливо, якщо поряд буде він. Уява починає малювати романтичний вечір, де ми вдвох, обійнявшись, сидимо на дивані напівлежачи та дивимось на це... 

Хлопець перегортує чергове фото і вид з вікна змінюється на Іванну посеред пляжу, одягнену в бікіні. Її груди займають сімдесят відсотків картинки. Моя фантазія згасає, перетворюючись на чорне вугілля. Здається, ніби її облили холодною водою. Алекс одразу ж блокує телефон та віддає його хазяйці.

–Ой, вибачте... – скромно усміхається лялька, поправляючи й без того ідеальне волосся. – Як незручно вийшло...

Ага! Незручно їй! Хвойдисько таке! Закочую очі, відходжу в сторону та удаю, що мені надзвичайно цікаво розглядати сірі стіни цієї кімнати

–Ходімо, я покажу кухню, – продовжує лялька, ніби й нічого не трапилось.
Плетусь позаду, опустивши голову.

Кухня не вражає. Мабуть, причина в тому, що тут пусто. Звісно, якщо уявити вишукану техніку, гарнесенькі меблі, стіл та стільці, тоді стане затишно. Але мій настрій зіпсувала напівоголена зозуля, а мозрк протестує проти всього, що вона розхвалює. До того ж пригадується ідіот-шоу. Ніжність між Алексом і тією... А потім уява на місце Світлани підставляє ляльку. І тепер він цілує її, а не дівчину з шоу...

Раптовий дзвінок телефону відриває мене від «щасливих мрій». І хто взагалі сміє телефонувати в таку рань? Хіба що Катя. Їй можна. Але це не подруга, це невідомий номер.

Зозуля з Алексом йдуть далі, здається, дивитись ванну, а я відповідаю на дзвінок.

–Алло?

–Привіт, Світі! – говорить незнайомець. Від його моторошного голосу по спині проноситься хвиля холоду.

–Хто це? – питаю, затамувавши подих.

–Не впізнала? – глузливо уточнює. – Той, на кого ти своїх дружків нацькувала.

–Нікого я не цькувала... Марку, це ти? – впізнаю нарешті голос.

–Не думав, що ти така злопам'ятна, Світі! Я зараз у лікарні, сонечко. Твої дружки зробили мені струс мозку, а ще...

–Марку! – перебиваю хлопця. – Що ти верзеш? Нікого я не цькувала!

Поряд з'являється занепокоєний Алекс, я відводжу погляд убік.

–Все гаразд? – питає він стурбованим голосом. Киваю.

–Він там?! Біля тебе?! – кричить розлючений Марко. – Я чую його голос!

–Тихіше можеш, будь ласка?! – обурено прошу. – Я нікого на тебе не цькувала, Марку. Ти щось наплутав.

–Передай, що йому гаплик... Я цього...

Дослухати мені не дає Алекс. Він забирає в мене телефон та прикладає до свого вуха.

–Привіт! – спокійно говорить. – Ні, це не я тебе бив... Поняття не маю. Просто хотів запитати, чому ти їй телефонуєш...

Дивлюсь на хлопця, розвівши сердито руки. Якого біса?

–Я тебе не бив. Марко, правильно?

Погляд падає на побиту руку хлопця, якою він тримає телефон, і в душі, ніби колючки проростають. Це таки він... Він його побив! Але нащо? І взагалі звідки...

–Слухай, я не знаю, хто і за що тебе покалічив, проте мені не подобається, як ти розмовляєш з моєю помічницею. Так, ага, саме так, – голос його стає сердитим. – І пам'ятай, наступного разу... Ні, ти мене послухай! Так! Наступного разу не буде, бо ти їй більше не зателефонуєш!

Хлопець завершує дзвінок, віддає телефон та похмуро дивиться на мене. Лялька, котра весь цей час стоїть в отворі, де колись майбутні турботливі господарі цієї квартири встановлять двері, слухає розмову з роззявленим ротом та не рухається.

–Можете нас залишити на хвильку? – прошу її з милою усмішкою на обличчі. Хоча на серці відчуваю тягар.

–Так, звісно, – награно усміхається Іванна та йде геть.

Я мовчу, сердито дивлячись в очі Алекса, аж поки вхідні двері не гупають, відділяючи від нас дівчину.

–Нащо ти це зробив? – питаю з докором.

–Вибач. Подумав, що розмова зі мною стане ефективнішою.

–Я не про це, – хитаю головою.

В його очах абсолютно немає розкаяння. Одна лиш байдужість і це завдає трохи болю.

–А про що? – вдає, ніби не розуміє.

Беру його руку та роздивляюся рани. Його долоні настільки теплі, що мені враз стає спекотно. Алекс не рухається, але дозволяє мені тримати його розслаблену руку. І це настільки приємно, що я не втримуюсь та гладжу його долоню пальцями. Хлопець не відводить погляду від мене.

–Нащо ти його побив? – питаю, підводячи доказ уверх. Алекс неохоче дивиться на рани.

–Я його не бив, – каже, махаючи головою. І чому я йому не вірю?

–Тоді звідки в тебе це? – повільно хитаю пораненою рукою перед його обличчям. Здається, ніби вона не жива, настільки розслаблена.

–Розбив об метал.

Ми не можемо відірвати погляди одне від одного. Здається, це якась магія, котра так і притягує до нього. Чарівник, не інакше.

–Он як? – підводжу брови вгору, мов здивувалась.

Нащо ж ти мене обманюєш, Алексе?

–Поклянись, – кидаю виклик та несвідомо підходжу трішечки ближче. Тону в цих глибоких очах. Стає важко дихати. Здається, що й хлопець відчуває те ж саме, адже погляду не відводить.

–Клянусь своєю музикою та життям, що розбив руку об метал... – шепоче він.

Його "хвора" рука, ніби оживає, обережно стискаючи мої пальці. Погляд робиться затуманеним, а голова опускається нижче. Здається, він хоче мене поцілувати... Серце радісно прискорюється...

–Вибачте... – лунає писклявий голос ляльки. Алекс миттєво відпускає мої руки, тим часом дивлячись на свої, немов на чужі. Відчуваю розчарування та борюсь з бажанням спіймати його гарячу руку назад.

–Вибачте, що перериваю... е-е-е... Просто у нас все по часу розписано... Сьогодні, як ніколи... Ходім, я вам покажу другий варіант. Той, що з ремонтом.

Іванна розвертається та йде вперед, а ми з неохотою крокуємо за нею. Вона щебече, розповідаючи про переваги квартири з ремонтом, а я думаю про те, що могло б трапитись. Поцілунок. Невже Алекс і справді мене б поцілував?

–Вибач, – тихо шепоче він, щоб не почула Іванна, – я не... загалом, більше не буду... Напевно...

Відчуття, ніби в мене кілок заганяють. Саме час, щоб сказати правду! Що я теж цього хотіла! Що не проти! «Ну ж бо, Світі! Ти ж Катя! Ти – Катя!» – кричить голос в моїй голові.

–Ця, звісно, всього лиш на чотири кімнати, – мило усміхається дівчина Алексу, намагаючись відімкнути двері іншої квартири на цьому ж поверсі, – але тут набагато краще планування... Щось не можу... Замок, здається, заїло.

–Давайте я, – усміхається він їй у відповідь та з легкістю, одразу ж, відмикає кляті двері.

–Ой, дякую, – стріляє поглядом на мого (чи все ж таки ні?) Алекса та забирає у нього ключі, затримавши свої жаб'ячі лапки на його гарячих сильних руках.

«Ти ж Катя... давай...» – повторює глузливо інший голос. Скептичний такий, що вірить лиш в реалізм. А правда така – я проти отаких от лялечок – поганка. До того ж бліда.

Ми дуже швидко дивимось цю квартиру. Вона не вражає настільки, як та, попередня. Тут немає вікон у всю стіну, та й вид зовсім інший. Хоча є симпатичний ремонт зі світлими стінами. Мої постери тут вписали б ідеально, ага. 

Все ще роздумую над тим, для чого тут Алексу я? І відповіді знайти не можу.

–Перший варіант мені подобається більше, – каже Алекс, – на ньому й зупинимося.

Здається, Іванна не очікувала на такий швидкий результат сьогоднішнього свого невгамовного щебетання, тому її рот округлюється від здивування. Мабуть, думала, що Алекс – примхливий клієнт. Ага, ага. Зовнішність дуже оманлива, зозулю. Він – простий хлопець, невибагливий.