9.Інтальські сни.

    До розподільника ми їхали на антиграві.  Мама боялася в нього залазити, дуже вже незвично виглядало ця чудернацька споруда, що тихо висіла в двох метрах від землі, ні на що не спираючись. Але хуртовина мела така, що більше нічим до розподільника добратися було неможливо.  Ми закинули речі всередину, а потім два пілоти затягли і  нас усіх.

     У великому залі розподільника все було зовсім по-іншому, ніж раніш.  Три вагончики стояло посередині залу, періодично який-небудь з них починав рухатися на декілька метрів  вперед, чи  на декілька метрів назад.  Вірніше, вони не "їздили", вони "коротшали" на два метри. З того боку, куди вагони "коротшали", були побудовані три цегельні стінки, трохи більше по розміру, ніж вагончики. На цих стінках над вагончиками висіли таблички "Джанарид", "Земля 1" і "Земля 2". Під кожною табличкою був екран, на якому  висвічувались цифри від 1 до  30. Коли на якому-небудь екрані з'являлася цифра 10, то екран починав мигати і пищати. 

   -  Ой, яка краса! Та це ж просто вокзал між світами! - вигукнула я. - Фелікс, а навіщо ви  стінки на дірки поставили?

   -  Не на дірки, а трішки за ними. Розумієш, Діана, площина переходу дуже делікатне місце, бажано не тривожити його без причини з нашого боку, а то діра може в кращому випадку спотворитися, а в гіршому - не в той світ привести.

    Мама зайшла і  заглянула за одну зі стінок, після чого  запитально подивилася на мене.

    Але тут у розподільник ввалилася юрба люду, принісши із собою холод і свіжий  запах снігу. Вони тягли якісь шухляди і вузли і стали укладати їх у вагончик з написом "Земля 2".

   -  Швидше, швидше, Капустін! Дивися, три хвилини залишилося, де твій другий прилад? - кричав хтось.

  Капустін прожогом кинувся  в коридор і через хвилину повернувся, засапавшись,  з якимсь баулом. Його швиденько зажбурнули у вагончик, що вже почав рухатися на "Землю 2". Від юрби відокремився Каледін і, посміхаючись, підійшов до нас.

   -  Здрастуйте, пані Величко, пані Ломінська,  як поживають юний наслідний князь Данило Ломінський?  Ой, які ми щокаті та окаті! Привіт, Фелікс!

   -  Здрастуйте, дядько Сашко! У вас тут прямо міжпланетний  вокзал - краса! І ніякі перехідники не потрібні, - сказала я.

   -  Ой, Діана, от ти собі чудово уявляєш, наскільки я щасливий, що вам, перехідникам, не потрібно нікуди крокувати, ні в яку невідомість.  Якби  ти знала, скільки вашого брату пропало в межисвіті, то ти б зрозуміла, який я вантаж звалював на себе щоразу, коли намагався агітувати кожного новенького в перехідники.

   -  Знаю, дядько Сашко, знаю, - сказала я. - Слава богу, що "дикі стрибки" між світами закінчилися.

    -  А все завдяки тобі! Як тільки ти до нас потрапила, так все  життя на Інталі різко змінилася. Маргарита Максимівна, повинний висловити вам подяку, за дочку!

   -  Спасибі!  - розрум'янилася мама. - Ви хотіли сказати, що з приходом моєї дитини до вас у вас все полетіло шкереберть? Це вона вміє! Навколо неї чомусь завжди відбувалася безліч самих несподіваних подій.

   -  Мама, ну яка я дитина? - почала було бурчати я, але тут, з дірки на Джанарид виїхав вагончик, вантажений двома джанхами, одягненими в миленькі такі зелені комбінезончики  120-го розміру з білою  хутряною опушкою навколо хм.. . морди? обличчя? Важко сказати.

    Мама моя застигла, відкривши рот. Вона то їх бачила на розписах у нашому будинку, але по картинці важко визначити розмір, а особливо, важко уявити їхній "ніжний" голосок, що нагадує трубний глас, провіщуючий кінець світу.

   -  Мама, заспокойся, це джанхи, вони дуже добрі і розумні, і зовсім не страшні.

   -  А чому вони гарчать і клацають щелепами? - тремтячим голосом запитала мама.

   -  Ой, та це вони просто розмовляють між собою! - заспокоювала я маму.

    Джанхи з величезною шухлядою в лапах підійшли до нас і поклонилися з посмішкою. Це я знаю, що це була посмішка. А мама моя сполотніла і вчепилась у ручку коляски з Данькою.

    -  О, місіс Діана, місіс Мусік, містер Фелікс - вітаємо вас, - сказав один із джанхів. -Дозвольте сфотографувати вашого боя, весь Джанарид мріє його побачити.

   -  О, будь ласка, фотографуйте!  - сказала я і підхопила Даньку на руки, він запосміхався, дивлячись на джанхів і спробував схопити одного з них за рукав, а джанхи почали тріскотіти мобільними телефонами (нашими телефонами!), фіксуючи цей важливий для історії момент.  Потім вони розкланялися і потягли свою шухляду до виходу з розподільника.

   -  Фелікс, а що, вони вже не засинають при переході? - запитала я.

   -  А, я тобі не говорив? Уже ніхто не спить. Спочатку наші мужики почали шугати нишком, поки Каледін не бачить, а потім у відкриту стали переходити, не реагуючи на його крики. Та й все нормально - ніхто нікуди не пропав, ворота між світами працюють справно.

   -  Нє, ні я, ні Данька, ні мусік так на Землю не підемо! Ми всі заснемо, бачила я цю нескінченність світів, у труні й у білих тапочках! З мене досить! - заволала я.

   -  Ага, на молоці обпеклася, і на воду дуєш! Мадам велика перехідниця, та ви дивіться, не вкакайтесь тут від страху, - насміхався Фелікс.

   -  Філь, я тебе попрошу припинити ідіотські жарти на цю тему. Ти краще б на себе подивився, який ти був  після блукань по світах!

   -  Здаюся, здаюся, звичайно, ми вам зараз закондубасим снодійного й у кращому вигляді подамо на блюді на Землю!

    От так і закінчилася моя інтальська епопея,  ми з Данькою поки що влаштувалися в мами, у Кременчуці, а Фелікс то стирчав у Москві, документацію затверджував, те мотався по Сибіру, місце для антигравного заводу вибирав. Батьки возилися з Данькою, він був цілком зайнятий кішкою, а я віддавалася вишуканому відпочинку в рідному домі, самому безтурботному і безхмарному, котрий тільки може бути.  Після моїх крутінь по Інталам я ніяк не могла знову стати сама собою, тим безстрашним, відчайдушним дівчиськом, якою була раніш.