Архів №2. Ліцей

Місце засекречено. Час не встановлено.

• Пане Романовський, де ваша домашня робота? – на сонного хлопця зверхньо дивився суворий вчитель. Вже не молодий, але ще далекий до маразматичного старика, але вже з глибокими зморшками на лобі та щоках, в окулярах, але спортивний, хлопці з паралельного класу казали, що бачили як він підтягнувся двадцять п`ять разів.
• Вибачте, Мироне Власовичу, я не повністю зробив. – хлопець теребив манжет синьої сорочки із логотипом ліцею закритого типу №17 на груді ліворуч – рука, що міцно стискала сонце у руках, крізь пальці виднілось проміння. Макс потуплено дивився у клітчастий зошит із пустими сторінками, на яких мали б бути написані вирішення одинадцяти завдань.
• Романовський, який вже раз? Мене це дістало. Двійка. Нагадую, що п`ять двійок у чверті позбавляють вас права грати на спортмайданчику.
• Вибачте, Мироне Власовичу. – Макс спідлоба подивився на злісного стариганя. З усіх вчителів його він терпіти не міг найбільше. Усі три роки, що викладає у їхній групі, цей бовдур жодного уроку не злазить, то домашки немає, то почерк нерозбірливий. Козел.

Двері кабінету відчинились. Всередину увійшла бальзаківського віку медсестра у супроводі медбрата. Чоловік тримав у довгих тонких руках металевий підніс із кількома десятками одноразових паперових стаканчиків. Жінка пройшла по рядам, роздаючи їх. Макс подивився на кругле дно – чотири овальні світло-зелені таблетки, у інших – по дві. Він повторив за усіма ліцеїстами – запрокинув голову й проковтнув. Пройшовши останнього учня, медичний персонал все так же мовчки вийшов, причинивши за собою двері.

• Так, продовжуємо.

Вчитель, поставивши оцінку у журнал, піднявся до дошки. Чергова нудотна тема, якісь там квадратні нерівності, лінійні нерівності. Макс втік від алгебраїчних катувань і роздивлявся у вікно засніжену територію ліцею, його високі кам`яні паркани, вище яких побачити вже не міг, навіть сидячи на четвертому поверсі навчального корпусу – найвищого в усьому ліцеї, спостерігав за охоронцями, що йшли заметами до своєї будки. Бідні чоловіки, у такі морози.

• Гей, земля викликає бовдура! Чекаємо відповідь.
• Пішов ти, Аксель. – Макс повернувся до сусіда по парті – смуглявого, худого, жилавого, який вимальовував на задньому боці аркуша чоловічий орган в окулярах та з зачіскою, занадто схожою на зачіску бубнячого біля дошки вчителя. – Що хотів?
• Давай у морський бій?
• Ставка звичайна?
• Звісно. Що з тебе, окрім столовського печива, взяти.
• Ну давай. Я твій чотирипалубний з першого пострілу затоплю.
• Не тринди, а кресли давай.

Аксель став першим знайомим Макса у цьому місці. Навіть за декілька років він по секундах пам`ятав день, коли опинився в ліцеї.

Спочатку чоловічі голоси – гучні, грубі, багато. Його несли. Потім спалах. В око світив медичний ліхтарик, який тримав у руці худорлявий лисий старигань в окулярах та білому халаті. Він сказав щось чоловіку поруч, молодшому років на двадцять і товстішому на стільки ж кілограмів. Той зробив записи у планшет. Макс сіпнувся.

• Чудово. Прокинувся. Привіт. Не бійся. Мене звуть доктор Йузуф Елегнем. Я заступник директора ліцею, у якому ти зараз опинився. До нас привозять сиріт. А ти, мені доповіли, сирота. Ось, випий ліки – він простягнув дві зелені овальні пігулки. Макс слухняно ковтнув, силуети доктора та його помічника розмило, в очах потемніло.

Отямився у ліжку посеред великої білої кімнати із довгим вікном від стелі майже до підлоги, накрохмалене покривало пахло медикаментами, з руки стирчала трубка, що вела до пакету зі світло-зеленою рідиною. У кімнаті, окрім Макса, лежав один тільки хлопець, також під крапельницею.

Макс почув кроки і заплющив очі. У палату увійшли двоє – один чоловічий голос та один жіночий. Чоловік давав короткі накази. Видимо, лікар та медсестра:

• Що з Фарою? До себе не приходив? Який стан Романовського? Збільшіть дозу тетрамідазоламу, це особливий випадок, потрібно ретельніше слідкувати за його чистотою.

Макс зробив вигляд, що тільки прокинувся. Боязко глянув на людей у халатах.

• Вітаю, юначе. Як себе почуваєте? Я доктор Духович – чоловік присів на стілець перед хлопцем. Кругле, добре обличчя, широкі плечі, з-під халату випирає живіт. До лікарняних запахів домішувався аромат пряного одеколону.
• Доброго дня. Норм-нормально. Тільки голова болить.
• Таке буває від ліків. Скажи, ти пам`ятаєш, як сюди потрапив?
• …..Ні. – останнє, що свідомість діставала із темряви, це срібна ладанка. Але про неї чомусь вирішив не казати. – Нічого не пам`ятаю.

Лікар помацав дитячого лоба, поки медсестра щось записувала у електронний планшет.

• Макс, ти потрапив у аварію. Ви з батьками їхали з Мінська на відпочинок, з іншої полоси виїхав якийсь п`яниця, він врізався прямо у вас. Усі загинули, тільки ти залишився у живих. І тебе привезли до нас. Ми – ліцей закритого типу номер сімнадцять і про тебе тут піклуватимуться.
• Я… Що? Уффф….  Голова…. Голова дуже болить.
• Аню, дай знеболювальне.