Архів №5. Чутки в провулках

Бухарест. 03:12. Покинутий дах.

• Не можу більше! – Макс вперся руками в коліна, з почервонілого носа, не дивлячись на холодну ніч, повільно збігала краплина солоного поту.
• У тебе вийде.
• Але ж не виходить! Тільки з самого початку вийшло раз розтрощити шмат стіни і все! Ну і шкіра ця ідіотська, сьогодні хоч одразу зникла. – декілька годин без відпочинку Макс намагався активувати свої сплячі сили. Виходило відверто паскудно.
• Це вже дуже багато як для такого віку. Талант це лише краплина, дисципліна та воля є вирішальними. І гадаю, що на сьогодні вже досить. У тебе вийшло взяти контроль над своїм броненосцем, для початківців-спецпризначенців це вже досягнення.
• Але я – не вони! У них немає загиблих батьків за спиною, зниклих друзів та довбаної секретної служби на хвості! Мені треба вчитись, я повинен захистити себе.
• Ти навчишся. З часом. Небагато, але він у тебе є. Якщо будемо обачні, то орфи ще довго не зможуть нас знайти. Я та мої друзі добре потурбувались, щоб нашу схованку не знайшли. – Макс одразу згадав документи на квартиру з чужим прізвищем.
• Ще кілька хвилин і йдемо.

Макс сконцентрувався, напружив прес, спрямував руку на цегляну стіну, усе тіло перетворилось у один пульсуючий нерв. Усі мускули тіла дзвеніли натягнутими струнами, в очних яблуках ледь не лопали капіляри. Вскрикнувши, задихаючись, впав на коліна.

• Нічого, Макс, завтра вийде. До того ж, ми не знаємо, що саме ти вмієш, можливо ми концентруємось не на тих силах. Піднімайся, ходімо додому.

Дім. Чи буде колись місце, яке він зможе звати своїм домом?

Минаючи почорнілі сміттєві баки та блукаючи провулками, двома безшумними силуетами вони наближались до потрібного кварталу. Рідко на дорозі стояли автівки, контури яких можна було побачити лише завдяки яркому світлу Луни.

Завернувши в один із чергових брудних провулків, почули рев двигуна – за секунду на перехресті з`явилась чорна тонована спортивна машина. Проїхавши кілька метрів, водій завернув колесом на тротуар та вимкнув музику, якою ледь не розбудив пів району. У деяких вікнах замиготіло світло.

Мирон Власович притиснув Макса до стіни рукою, мовляв, краще перечекати. Хлопець уважно дивився на дорогу машину, виблискуючу хромованими дисками і відчував тривогу середині. Машина ледь помітно хиталась, за мить з неї почали лунати звуки сварки – один жіночий голос та декілька чоловічих.

Задні двері відчинились від різкого поштовху і на асфальт впала молода дівчина у чорному платті, занадто короткому для цього часу доби. Слідом за нею з машини, включно з водієм, вийшло три чоловіка – старші за неї, під тридцять, міцні, окрім одного, відвертого товстуна, у дорогих куртках з виблискуючими, як і колеса авто, часами та каблучками на пальцях.

Макс подумав, що вони вирішили допомогти подрузі. Той, що підійшов перший, наклонився до неї, щось спитав і розпрямившись, з замахом вдарив ногою по тоненьким ребрам. Дівчина впала, ревучи та кличучи на допомогу. Наївна. Це був не той район, де можна сподіватись на поліцію. І покидьки знали про це.

Другий схопив її за волосся та підняв даючи другу можливість відпускати їй ляпаси та казати щось бридке. Макс не чув, просто по обличчю чоловіка було зрозуміло, що він погрожує.

Вчитель міцніше притиснув хлопця і відчув, що притискає голу стіну. Повернувши голову, побачив Макса вже на дорозі. Його побачили і кривдники.

Подив – перша емоція, яку відчули всі, навіть дівчина. Макс, хоча і був баскетболістом, але чорний одяг дозволяв розгледіти не повністю сформовану, підлітково непропорційну фігуру. Той, що стояв ближче до Макса, кинув кілька зневажливих слів. Макс кинув його у двері автомобіля. Просто, як м`яч, схопив за шкібарки та швирнув. На асфальт впало закривавлене тіло, порізане осколками скла, залишивши добрезну вм`ятину у дверях.

Інші двоє відволіклись від жертви та повернулись до невідомого. Чи то алкоголь, чи то наркотики не давали їм усвідомити, що зараз сталось. Але це була їхня помилка, за яку потім доведеться декілька місяців розплачуватись у лікарняних палатах. Макс з гучним хрустом зламав руку, що замахнулась на нього і обійшовши противника, підійшов до останнього -  «боса», з ножем. Увернувшись від непевного випадку, з усієї сили вдарив злодія в ногу, вигнувши її під неприроднім кутом, поставивши того на коліна, вдарив по щелепі. Тіло двічі провернулось, розкидаючи уламки зубів навколо.

Хлопець підійшов до дівчини, підняв її, усадив на багажник. Порискавши у салоні авто, знайшов мобільний і ткнув їй – на, мовляв, телефонуй.

Пальці не слухались, вона ледь потрапляла по великому екрану, врешті-решт набравши номер швидкої та поліції, повідомила своє місцезнаходження. Хлопець усадив постраждалу на сидіння, вдарив у спину покидька, якому тільки зламав руку і який ще не втратив свідомість, стягнув куртку з когось, хто валявся поруч і накинув на худі холодні плечі. Вдалині заверещали мигалки, розфарбовуючи стіни будинків у сині та червоні кольори, проїжджаючи повз. Макс повернувся до свого чорного укриття. Жодного слова, жодного звуку.

Поліцейські, що приїхали на виклик, посвітивши ліхтарями у провулки, відібрали у темряви лише брудні стіни.