Архів №6. Правило Бетмена

Бухарест. 02:11. Провулки.

• Як самопочуття?
• Добре. Сьогодні навіть не втомився. – обманював. Футболку під кофтою можна було викручувати від поту, руки боліли від напруги, а Мирон Власович ніби спеціально сьогодні вирішив влаштувати спаринг, взявши батарейку з електричними силами.
• Максе, а скажи мені будь ласка, чому останні декілька тижнів все більше містян судачать про якогось невідомого супергероя?
• Що? Гадки не маю.
• Тобто це не ти врятував побитого опозиційного журналіста? Не ти навів шороху у наркокварталі? Звичайно ж не ти вбив насильника, який нападав на жінок? Не ти допомагав пожежникам позавчора?
• Ні, ні і ще раз ні.
• І звісно ж, не твій одяг, просякнутий чужою кров`ю і смердячий гар`ю, зараз висить випраний на моєму балконі?
• ….
• Макс. Фух. Якого дідька? – він перейшов на шепотіння, почувши п`яні голоси на іншому боці дороги.
• Мироне Власовичу. Можете мене прикувати кайданками до батареї, але по-іншому я не можу. З вашого дозволу чи без, але я все одно буду виходити. Кожного довбаного дня я можу дивитись тільки новини, єдине, що я бачу – це брехню та занепад. Ніхто не знає про таких, як я, тим часом нас знищують. А звичайні люди бояться і терплять. Я маю силу і я не можу просто сидіти і мовчати. Я маю робити щось.
• І мені тебе не зупинити?
• Ні. До того ж, я зможу порвати кайданки.

            Мирон Власович поглибився у свої думки, вже перед самим будинком він повернувся до цієї розмови:

• Добре. Але є дві умови.
• Я слухаю.
• Перше – ти будеш носити маску. Невідомість наш найкращий щит. По-друге – ти чув щось про Бетмена?
• Про кого?

Місце засекречено. 21:49. Кабінет керівника управління.

• Детектив-майор, давайте повернемось на шість тижнів назад. – за широким столом із червоного дерева сидів суворий чиновник у білій сорочці, на спинці шкіряного крісла поруч висів чорний піджак. На тонкому зморщеному  обличчі розтягнулась акуратна, з сивиною, борода. Він відбивав ритм пальцем по пластиковій папці з написом «секретно». – Ліцей, напад терористів, зачистки. Пригадали?
• Так, полковнику. – сидячий навпроти спецслужбовець стійко зустрів погляд керівника, який тримався у цьому кріслі довше, ніж сім його попередників і пережив вже двох директорів ОРФ-3.
• Звісно, пригадали, адже звіт скріплено вашим підписом. І пригадали усі числа. Скільки неактивних донорів обраховувалось на балансі об`єкта?
• Сто тринадцять.
• Скільки з них ліквідовано внаслідок терористичного нападу?
• Вісімдесят.
• Скільки захоплених?
• Двадцять вісім.
• Переведено до спеціального центру?
• Чотири.
• Тобто, ви встановили одного зниклого?
• Так.
• Чи здійснювались пошуки?
• Так. Було вжито усіх заходів відповідно до інструкції. Ми задіяли усіх вільних нюхачів, на жаль, генераторів із цією силою замало, а бійців, пристосованих до їх використання, ще менше. Нашого кращого нюхача ми втратили багато років тому у Києві і заміни досі немає.
• Таким чином, результати…?
• Негативні.
• Ознайомтесь. – власник кабінету посунув папку.

            Детектив відкрив. Декілька десятків листків паперу, притиснуті тонким чорним планшетом.  На екрані з`явився відео файл. Любительська камера, знімали десь згори, з квартири. Зупиняється автомобіль, троє, дівчина. У кадр входить ще один – менше, худіше і явно тверезіше. Б`є, ламає, знову б`є, на трьох чоловіків менше двадцяти секунд. Дає дівчині телефон. Уходить у закоулок.

• Місце?
• Бухарест, три доби назад.
• Я вилітаю.
• Звісно.

            Керівник натиснув кнопку на пульті керування біля монітора комп`ютера. Після сигналу блокування дверей десь з-під столу, однієї з численних секретних шухляд, з`явився чорний прямокутний пристрій із двома кнопками та маленьким монітором. Керівник натиснув кнопку і поклав пристрій посередині стола.

• Тепер нас не пишуть. Фух. Випити хочеш?
• Чесно? Хочу.

            Начальник повернувся до шафи з книгами в куті кабінету. Відчинив скляні дверцята, потім – стіну-обманку, за якою стратегічно розташувався справжній бар. Повернувшись, поставив на стіл дві заповнені наполовину склянки із двадцятирічним віскі.

• Давай начистоту, скільки донорів «Електум» могли забрати собі?
• Чесно? Шість чи сім. Я дав команду на повну зачистку.
• Це правильне рішення. Чи є вірогідність, що цей вилупок втік з нашого ліцею?
• Так. Є.
• Паскуда! – він вдарив по столу так, що гаджет на столі підстрибнув. – Треба це виправити. Або ми по вуха у лайні. – він одним ковтком осушив склянку.
• Я це розумію. Вікторе Миколайовичу, усе зроблю.
• Добре, я тобі довіряю, ми занадто багато пережили разом. Ладно, йди. У тебе повний карт-бланш.
• Дякую.
• Давай, Саша.