Розділ 5. ВЕЧІРНІ ПОСИДЕНЬКИ ТА НІЧНІ ВТІХИ

До вечірнього рандеву з новою знайомою Володимир Ярославович готувався як звично з особливою ретельністю. Був у нього такій бзік, ще з часів давньої юності. Чоловік має завжди виглядати бездоганно коли збирається на зустріч з красивою жінкою. І не важливо чи це якась жагуча коханка, чи просто звичайна приятелька. Головне було справити належне враження на представницю слабкої статі, привабити її своїм зовнішнім виглядом, захопити увагу галантною поведінкою справжнього джентльмена. Жінки частенько втрачають голову від усвідомлення того що поряд з ними благородний лицар, йому вони готові довірити свої найсокровенніші таємниці.

В особистому житті чоловікові це все чомусь не надто допомогло. Зі своєю дружиною він прожив лише кілька років, а дальше сіра реальність взяла своє й барвиста казка закінчилася. Служба в поліції не знала графіків і якогось обмеження, частенько доводилося і затримуватися до опівночі на роботі, і зриватися на світанку на якесь завдання, і тижнями пропадати у важливому відрядженні. А хіба молода, жагуча жінка здатна це сприйняти та повірити, що її чоловік-мачо десь полює на небезпечного злочинця, а не забавляється з черговою красунею? Не повірила й дружина та врешті-решт подала на розлучення. Тенчук не довго сумував з цієї втрати, дітей у них не було, холостяцьке життя йому подобалося, а пристрасну коханку на одну ніч знайти було не складно.

Чекати на Олену Русину поліцейському довелося не надто довго. Всього лишень десять хвилин за які чоловік встиг оцінити рівень автомобільної техніки, котра була припаркована біля міської ради. Світанкові Роси хоч і не виглядали  заможнім райцентром, однак чиновники мерії тут явно не бідували. Кілька масивних чорних джипів різних моделей, серед яких виділялася своїм яскраво-червоним кольором і стрімкими лініями спортивна «Тойота-Супра», і вже як явна насмішка неприглядний сірий «Фольксваген-Пасат», що одинокою сиротою притулився збоку. Брунатна «Шкода-Фабіа» Тенчука тут могла похизуватися лишень своїм столичним номером.

Володимир Ярославович саме докурював сигарету, коли з будівлі міської ради вискочила русява практикантка. Швидко подолавши відстань, що відділяла її від авто капітана, дівчина спритною ластівкою впурхнула в салон машини і мило всміхнувшись чоловікові, що галантно відкрив перед нею двері, життєрадісно поцвірінькала:

– Ну ось, я вже абсолютно вільна. Куди тепер поїдемо вечеряти?

– Знаю тут одне чудове місце де гарно готують. До речі там познайомлю тебе зі своїми друзями.

– Ой, а я в такому похмурому одязі, – зойкнула Олена. – Мабуть треба заскочити на квартиру переодягнутися.

– Не варто, – заспокоїв її Тенчук. – Ти і так виглядаєш неперевершено, і я ніскільки не сумніваюся в тому, що сподобаєшся моїм друзям навіть у цьому вбранні.

Поліцейський говорив щиру правду, дівчина і в траурній сукенці була доволі симпатичною. Вона справила належне позитивне враження і на подружжя Паненко, яке очікувало на них в ресторані пансіонату. На цей раз Валерій Миколайович одягнув свій офіційний костюм в якому зазвичай ходив на роботу в бюро, а Ольга Семенівна в строгому платті кремового кольору нагадувала солідну бізнес-леді, а не звичайну відпочивальницю.

Після короткого представлення одне одному зробили замовлення, і поки чекали на вечерю старший оперуповноважений відразу, взявши бика за роги, перевів тему розмови за столом на вбивство мера. Олена Русина зміряла чоловіка уважним поглядом, а потім задала загалом закономірне запитання:

– А можу я дізнатися, чому вас так цікавить цей злочин? Ви ж приїжджі люди і вочевидь навіть й не знали покійного Віктора Максимовича.

Від несподіванки Паненко розгублено закліпав очима і щоб виплутатися з цієї халепи Тенчук почав на ходу імпровізувати:

– Розумієш, Оленко, я не все розповів тобі про моїх друзів. Справа в тому, що вони письменники, котрі пишуть різноманітні детективні історії. Ось звідки у них такий інтерес до вбивства вашого мера.

– Я люблю читати детективні романи, – промовила практикантка і ошелешила компанію наступним проханням. – А які історії ви вже написали? Можна мені книгу з вашим автографом?

– Не все так просто, пані Олено, – тепер до розмови вже зі своїм обманом підключилася винахідлива Ольга Семенівна. – Справа в тому, що ми не просто письменники, а автори-сценаристи детективних серіалів. На жаль суворі умови контракту з однією відомою телекомпанією не дозволяють нам відкрити свої псевдоніми. Та якщо наш опис цього злочину зацікавить канал і по ньому буде знято серіал, то ви обов’язково впізнаєте своє місто і те що в ньому трапилося.

– Ух, ти! – радісно вигукнула довірлива дівчина. – То виходить я буду допомагати створювати новий серіал.

– Виходить так, – підтвердив слова співрозмовниці Паненко у якого в очах теж зблиснуло, оце «ух, ти!» адресоване кмітливій дружині. – То з чого б ви почали свою розповідь?

– Навіть і не знаю, – розгублено промовила Олена Русина. – Я ніколи таким не займалася. Може краще ви питайте що вас цікавить, а я буду розказувати що знаю.

– Чудово придумано, – згідливо кивнув головою старший оперуповноважений і відразу ж розпочав зі зливи запитань. – Як би ви описали вбитого? Який у нього був характер? Як до нього ставилися підлеглі, а він до них? Які слухи і плітки ходили про покійного в колективі міської ради?

– Почекай, почекай, – перервала нетерплячу допитливість чоловіка його дружина. – Давай будемо розмотувати цей клубок від початку. Спершу як ви пані Олено потрапили на практику в мерію?