СвІтанковІ Роси

Розділ 10. НЕЖДАНИЙ ПОВОРОТ В РОЗСЛІДУВАННІ

Ранок в подружжя Паненко розпочалося зі вже звичного трав’янистого чаю. Поки Валерій Миколайович голився в ванній Ольга Семенівна встигла не лише заварити духмяний напій, але й одягнутися для майбутньої поїздки в місто. За легким сніданком чоловік з жінкою практично не розмовляли. Плани на цей день вони ретельно обдумали ще звечора і тепер залишалося тільки втілити їх в життя.

За даними отриманої від Олени Русиної жінка знала що Іванна Лаврів працює завідувачкою міського краєзнавчого музею, котрий відкривається не раніше десятої години. Часу у них було ще достатньо, тож все робилася без будь-якого поспіху. Поснідавши подружжя пройшли до автомобіля старшого оперуповноваженого і невдовзі залишили санаторій взявши курс н Світанкові Роси.

Містечко зустріло їх ранковою жвавістю на своїх велелюдних вуличках. Зупинившись біля музею Валерій Миколайович швидко зиркнув на дружину і тихо промовив:

– Будь обережною і не наражайся на непотрібну небезпеку. Якщо щось відразу дзвони мені. Я весь час буду в місті, тож постараюся приїхати якнайшвидше.

– Не хвилюйся, – всміхнулася Ольга Семенівна. – Зі мною нічого не трапиться. Все буде гаразд.

Жінка вислизнула з салону кросовера і в чоловіка чомусь різко тьохнуло серце в передчутті чогось лиховісного. З зусиллям прогнавши неприємні думки Паненко вирушив на вулицю де знаходився міське управління поліцією. В саме приміщення старший оперуповноважений не став заходити. Він зайняв вільний столик у знайомому барі й набравши номер старого друга потребував негайної зустрічі.

Кузько з’явився через десять хвилин. Важко плюхнувся на стілець і потупивши погляд коротко запитав:

– Тобі щось потрібно?

– Так. Хочу дещо прояснити для себе. Думаю ти вже здогадався що саме мене цікавить.

– Авжеж, – наважився глянути прямо у вічі приятелеві Матвій Павлович. – Ти хочеш поговорити про мого небожа Толика. Вибач що відразу про все не розказав. Боявся що як довідаєшся, що мій родич був особистим охоронцем вбитого то відмовишся мені допомагати.

– І правильно думав. Знав би я про все від самого початку нізащо б не взявся за цю справу. Та я все-таки завдяки тобі вплутався в розслідування, тож очікую тепер на твою відвертість. Розповідай все як є.

– Та розповідати особливо немає про що, – сумно зітхнув Кузько. – Мій племінник дійсно був особистим охоронцем покійного мера. В той злощасний вечір вбитий Телепкало передчасно відпустив його додому. Міський керманич і раніше неодноразово так робив коли мав зустрічі не призначені для чужого ока. Толик повернувся до власної квартири де й провів всю ніч, а на ранок дізнався, що його підопічного застрелили. Відразу випереджаючи твоє запитання скажу що алібі в нього немає. Племінник неодружений, мешкає один, і свідків того, що він не покидав весь цей час власного житла у нього на жаль немає.

– Саме тому він не з’являється на роботі останні дні? – єхидно поцікавився Паненко.

– Частково. Толик дав всі потрібні свідчення міському прокуророві, а тепер, за моєю порадою, намагається зайвий раз не потрапляти на очі громадськості.

– Як же тебе допустили до слідства, коли один із підозрюваних твій близький родич.

– Краще не питай. Та повір мій небіж ні в чому не винуватий. Тому я й попрохав тебе про допомогу. Сподівався, що ти неупереджено і об’єктивно проведеш розслідування та врешті-решт знайдеш справжнього вбивцю.

– Мені б твою впевненість, – буркнув Валерій Миколайович вже не знаючи чи ще гніватися на старого друга чи все ж повірити йому та незважаючи на перешкоди розплутати цей клятий клубок з таємниць. – В любому випадку мені треба зустрітися та порозмовляти з твоїм родичом, щоб прийняти остаточне рішення. А поки що нічого конкретного обіцяти не можу.

– Гаразд, – вперше за всю зустріч Матвій Павлович просвітлів обличчям. – Ось тобі номер його мобільного. Гарантую, він прийде на зустріч коли ти тільки захочеш.

– Тоді сьогодні по обіді в цьому барі.

– Домовилися, – радо вишкірився Кузько й подав руку давньому товаришеві.

Допоки Валерій Миколайович проясняв ситуацію зі зниклим охоронцем вбитого мера його дружина неспішно прогулювалася залами міського краєзнавчого музею. Хоча експонатів тут було не надто багато, в порівнянні з тим що жінці доводилося бачити в столичних музеях, однак відчувалося, що Світанкові Роси мають довгу та цікаву історію. Кілька надщерблених наконечників стріл, древні фузеї і навіть громіздкий кулемет на коліщатах свідчили про те, що історія міста була наповнена не однією бойовою сутичкою, а пожовтілий аркуш пергаменту на чільному місті – що розпочалася вона більше п’яти століть тому.

З десяток пейзажів, натюрмортів і портретів розвішаних на стінах, трійко бронзових скульптур що бовваніли посеред однієї зали і цілий стелаж книжок на різні теми демонстрували те, що у Світанкових Росах народилися і творили художники, скульптори і письменники. Може й не світового масштабу однак достатньо талановиті, щоб містечко пишалося ними. А ще чимала кількість чорно-білих і кольорових світлин на яких вочевидь були зображені місцеві знаменитості, і документи, документи, документи…

Зважаючи на ранній час і будній день відвідувачів тут не було, тож одинока жінка, що повільно переходила від одного експонату до іншого не могла залишатися непоміченою для працівників музею.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше