Розділ 6. СИТУАЦІЯ ДЕЩО ПРОЯСНЮЄТЬСЯ ТА ДЕЯКІ ЗАПИТАННЯ ВСЕ Ж ЗАЛИШАЮТЬСЯ

Побувши деякий час в заручницях Ольга Семенівна пережила цілу гаму різноманітних почуттів та емоцій. Спершу вона смертельно нажахалася, коли вийшовши з приміщення краєзнавчого музею була викрадена зухвалим незнайомцем, що непомітно підкрався до неї ззаду. В білий день нещасній жінці раптом накинули на голову полотняний мішок і грубо заштовхали в салон автомобіля. Трапилося все це так несподівано й швидко, що вона буквально отетеріла на кілька секунд, а коли прийшла до тями то чинити хоч якийсь супротив вже було запізно. Руки у Ольги Семенівни виявилися закуті в кайданки, ноги вправно обмотані клейкою стрічкою, а сама вона була міцно прив’язана до заднього сидіння машини. Не мало сенсу й кричати, адже музика в салоні грала так гучно, що її голос навряд би хтось розчув. Тож залишалися лише покірно лежати та терпляче чекати на подальший розвиток подій.

А вони ці події розвивалися напрочуд динамічно. Знерухомівши свою полонянку викрадач не став баритися. Його автомобіль зірвався з місця й кудись помчав з чималою швидкістю. Про це жінка здогадувалася по тих струсах сидіння на якому лежала. Ще вона відзначила декілька поворотів, після чого машина стала погойдуватися значно плавніше. Тривало воно порівняно недовго й знову було замінене різкими струсами. На всі ці подробиці поїздки Ольга Семенівна звертала увагу лиш з однією метою, не піддаватися паніці та не дозволяти переляку остаточно оволодіти її свідомістю.

Жінці це майже вдалося. Вона хоч і знаходилася в стані збудженого хвилювання, однак все ж намагалася тримати себе в руках. Коли автомобіль зупинився і її врешті-решт витягнули з салону, Ольга Семенівна покірно дозволила провести себе в якесь приміщення. Тут у неї з голови стягнули мішок і жінка змогла побачити свого викрадача, який здавалося був знервований ще більш ніж вона сама. Руки у чоловіка дрібно тряслися, вилиці ходили ходором, очі палали шаленим вогнем.

– Що вам від мене потрібно? – наважилася запитати полонянка.

Незнайомець сердито зиркнув в її сторону й гнівно прокричав:

– Мені від вас нічого не потрібно, це вам щось треба від моєї Іванки. До дідька, дайте їй спокій. Бідоласі зараз не до вас. Вона ні в чому не винувата.

Ольга Семенівна мало що зрозуміла з цієї сумбурної відповіді, та її неабияк порадував вже той факт, що викрадач все ж пішов на контакт і з ним можна буде порозмовляти.

– Ви маєте на увазі Іванну Лаврів? – максимально спокійним голосом уточнила жінка. – Та особисто мені від неї нічого не треба. Я просто прийшла в музей подивитися на експонати. Вона провела для мене екскурсію. Потім жінці стало недобре. Нічого серйозного, просто неприємні наслідки токсикозу.

– То ви знаєте, що вона вагітна? Звідки?

– Здогадалася. Я все таки доросла жінка з певним життєвим досвідом.

– Що далі? То ви тільки заради екскурсії приходили в музей? Тільки не намагайтеся обманути мене. Я добре проінформований, що ви дружина Валерія Паненка, який є столичним слідчим. Мабуть приперлися за його завданням, щоб вивідати від Іванки якусь компрометуючу інформацію.

– А чого це ви так переймаєтеся цією жінкою? Хто вона вам зрештою така?

– Я маю до неї почуття, – раптом зізнався чоловік. – Кохаю давно, хоч і без будь-якої надії на взаємність. Та незважаючи на це її безпека та спокій мені не байдужі.

– То чому ви тут зі мною марудитеся, а не біля неї? Вашій коханій зараз ой як не легко і знадобиться будь-яка підтримка та допомога.

Вже за мить пані Паненко сильно пошкодувала про щойно сказані нею слова. Почувши їх незнайомець ляснув себе долонею по лобі, різко підхопився зі стільця на якому сидів, заклеїв жінці рота клейкою стрічкою і прудко вискочив з кімнати. Полонянка залишилася сама, в розгубленості обмірковуючи що б все це означало. Відповіді в неї не було, тож залишалося тільки терпляче чекати на подальший розвиток подій та нарікати на свій довгий язик. Не виключено, що як би вона повела розмову в якесь інше русло то викрадач не зник би так раптово, і може згодом навіть звільнив від тугих тенет хоча б її ноги.

А так Ольга Семенівна була змушена стійко переносити своє незавидне становище. Минала хвилина за хвилиною, день хилився до завершення, а самотність жінки, за весь цей час, так ніхто і не потривожив. Могло навіть скластися нав’язливе враження, що її залишили в якомусь безлюдному місці на мученицьку погибель, та віддалені звуки, що вряди-годі доносилися до неї, вселяли впевненість, що якась живність за стінами в’язниці все ж існує. Від непорушного сидіння м’язи у полонянки незабаром почали дерев’яніти, горло спрагло пересохло, і навіть живіт врешті-решт невдоволено забурчав від голоду.

Надвечір, виснажена таким нелегким випробування, Ольга Семенівна вже заледве тямила, що діється з нею і навколо неї. Наче вві сні вона нібито вловила гудіння двигуна і металевий хряскіт дверцят автомобіля. Та чи це було в дійсності, чи так тепер знущалася її хвороблива уява жінка не могла впевнено сказати. Їй навіть здалося, що вона чує голоси, які наближаються. Один належав чоловікові, інший жінці, і обоє здавалося були їй знайомі.

Минуло кілька ударів серця і полонянка стрепенулася бо збагнула, все що все що відбувається не фантазійне марево, а найсправжнісінька реальність. Розмова невидимої парочки ставала все гучнішою і чіткішою, потім різко заскрипіли сходи під чиїмись кроками і нарешті на порозі кімнати з’явилися дві фігури. У вечірній напівтемряві Ольга Семенівна не відразу впізнала свого викрадача та… завідувачку міського краєзнавчого музею. Як ці двоє людей стали спільниками для втомленої пані Паненко в цю мить залишалося незбагненною загадкою.