Розділ 10. ДРУЖНЯ РОЗМОВА ДВОХ СТАРИХ ПРИЯТЕЛІВ

Осінній вечір видався напрочуд теплим і погожим. На календарі вже хоч і була середина жовтня, однак «бабине літо» тільки-но розпочалося, щедро обдаровуючи землю своїм тихим затишком і приємним спокоєм. Проте в гамірному мегаполісі мало хто звертав увагу на всі казкові принади цієї мальовничої пори року. Жителі столиці метушилися в свої невідкладних буденних справах, неонове мерехтіння рекламних вивісок засліплювало сяйво зірок на небі, а сморід від викидів автомобільних двигунів владно витіснив з вулиць та проспектів і найменший натяк на аромат стиглих яблук та грушок. Велике місто жило своїм звичним напруженим життям де не було місця для сентиментальної меланхолії.  

В піцерії «В гостях у Джованні», зважаючи на доволі пізню годину і те що до закриття залишилося зовсім мало часу, відвідувачів було небагато. Кілька молодих пар що не зводили одне від одного закоханих поглядів та двійко чоловіків підстаркуватого віку. Одним з них був старший оперуповноважений Паненко, другим його давній приятель – слідчий Кузько. Матвій Павлович навідався в столицю по справах лишень на один день, однак все ж знайшов можливість зустрітися зі старим товаришем.

Друзі ласували свіжоспеченою піцою з грибами та помідорами, що за своїм смаком нагадувала селянський книш, запивали томатним соком, і вели жваву розмову між собою. Не дивлячись на всі досягнення сучасних засобів зв’язку, приятелі мали що сказати одне одному, тим паче що мобільному телефону чи Інтернетові не все можна довірити.

– То як у вас справи в Світанкових Росах? – поцікавився Валерій Миколайович наповнюючи гранчак друга черговою порцією оковитої. – Вдалося довести розслідування до кінця й знайти вбивцю мера? Моя версія виявилася вірною, чи я помилився?

– Та ні, ти не схибив у своїх міркуваннях ні на йоту, – відповів Кузько після того як осушив гранчак та відкусив чималий шмат піци. – Всі припущення справдилися і вбивцею дійсно була секретарка міської ради.

– Невже вдалося знайти переконливі докази її вини?

– Та де там – сама прийшла до мене та зізналася у всіх своїх гріхах.

– Як це? – Паненко так здивувався, що аж відклав в сторону свою виделку. – Що ж змусило її до такого відчайдушного кроку?

– А ось так. Наступного ж дня після того як ти поїхав з міста, жінка з’явилася у відділок й розповіла всі подробиці злочину. Переказувати все її зізнання немає сенсу, воно практично слово в слово аналогічне твоїм тодішнім припущенням. Додам лише, що ексклюзивних плащів виявилося не два, як ми вважали, а три, пістолет у секретарки був ще дідівський і застрелила вона мера через нерозділену любов до ного. Взагалі то від цього клятого кохання жінка геть втратила здоровий глузд. На допиті навіть заявила що покійник почав з’являтися до неї і зве за собою в потойбіччя. Саме з цих причин вона вирішила полегшити свою душу, щиросердно у всьому розкаятися і покірно прийняти заслужену кару.

– Покарали?

– Ні, експертиза показала що Сукенко психічно хвора, а тому неосудна. Тепер вона знаходиться в спеціалізованій лікарні закритого типу.

– Ну, Бог їй суддя, – підсумував старший Валерій Миколайович, проте свої розпитування не припиняв. – А як там твій небіж? Він хоч через своє кохання не наробив більше непоправних дурниць?

– На щастя ні. Звільнився з охоронної фірми і тепер на крок не відходить від своєї обраниці. Та правда поки що взаємністю йому не відповіла, та чогось терпить біля себе. Мабуть відчуває потребу в чоловічій підтримці на час вагітності. Та все ж тішу себе надіями, що можливо колись жінка забуде про свої минулі почуття до померлого Телепкало і ми врешті-решт породичаємося. А у тебе як справи? Що чути від твого друга капітана Тенчука?

– Володимир Ярославович хитрий жук, який не впустив свого шансу, – всміхнувся Паненко і пояснив товаришеві. – Він не тільки зумів закрутити голову молодій практикантці, але й сам потрапив в тенета її чар. Тепер вони живуть разом. Наскільки я знаю нещодавно у них були заручини і закохана пара планує незабаром справити весілля. Я з Ольгою Семенівною вже запрошені як близькі друзі.

– Чудово. А тобі не цікаво як склалася подальша доля дружини покійного мера? – пильно глянувши приятелеві у вічі раптом запитав Кузько.

– Ні, – байдужим тоном відповів старший оперуповноважений. – Мені вистачило того, що я дізнався про неї коли гостював у вас. А що є щось варте уваги?

– Можна сказати що так. У Світанкових Росах сталося декілька соціально-економічних потрясінь. Недосвідчена вдова ледь не довела до банкротства бізнес свого покійного чоловіка. Від злиднів жінку врятував якийсь невідомий багатій, котрий практично за безцінь купив майже всі ласі шматки з імперії Віктора Максимовича. На диво Ірина Степанівна не опустила руки та не здалася. При підтримці свого вірного тележурналіста Туркало вона за останній місяць розвинула бурхливу громадську діяльність і навіть висунула свою кандидатуру на позачергові вибори керманича містечка. Не виключено, що незабаром досягне успіхів на цьому політичному поприщі.

– Сподіваю їй пощастить і коли я наступного разу навідаюся у ваше містечко, там буде градоначальником ця цікава жінка. Обіцяю, що станеться це найближчим часом і тоді ми з тобою вже точно сходимо на рибалку та вип’ємо не одну пляшку твого неперевершеного первака.  

   – Тоді до зустрічі, друже, – промовив Кузько глипнувши на годинник. – Мені вже пора в дорогу. Незабаром відправляється мій потяг, треба стигнути на вокзал. Будеш в нашій місцині неодмінно завітай в Світанкові Роси. Приймемо як найдорожчого гостя.