Розділ 2

Коли літак, на борту якого був Ян Валех, здійнявся в повітря, Олександр, Ігнат і Дарина сідали у поїзд, що мав відвезти їх до Києва. Звідти літаком – на Каїр, де для них заброньовані місця у готелі. Ігнат ще й додатково попіклувався про документи, навіть про ті, що могли б їм і не знадобитися як туристам.

Рани Сашка потихеньку загоювалися чи то молитвами Дарини, чи то не час був зараз хворіти. Та й сам хлопець намагався триматися так, щоб усі забули, що з ним сталося. Навряд друзі забули, але робили вигляд, що обман зараховано.

Поїзд їхав довго, та в їхнє купе нікого не підселили, і до самого Києва друзі були самі. Дарина, щаслива, що Олександру ліпше, заснула міцно і солодко. Хлопці ще довго дивилися у вікно, намагаючись, як у студентські роки, відгадати, повз які міста і містечка вони проїжджають. Тоді Сашка зморив сон, а Ігнат зостався сидіти біля вікна, заколисаний вогнями, що пливли ніччю.

Чи то він теж заснув, чи то справді бачив, але поступово жовте світло набуло фіолетових відтінків і змінилися тіні.

...Посеред великої круглої кімнати, освітленої фіолетовими світильниками, вмонтованими у кам’яні стіни, стояв стіл. Стеля була низькою і настільки гладенькою, що ввижалося, ніби її зрізали світловим променем, який оплавив деякі породи, створивши неповторний візерунок. Кімната знаходилася глибоко під землею, але це, здається, не бентежило трьох людей, які сиділи за круглим столом із напівпрозорого матеріалу.

Двоє чоловіків – світловолосий, із зеленими болотистими очима, і темно-русявий, чиї сині очі пронизують холодом. Висока струнка жінка. Каштанове волосся розсипалося по її плечах, ховаючи оздоби сірої сукні і вплітаючись у срібну вишивку. На голові у жінки спочивала звивиста срібна діадема, прикрашена смарагдами і кришталем.

Віньянт, Лаерн і Таїша...

Як мало часу мине від цієї зустрічі: у каштановому волоссі запанує сивина, у серці світловолосого оселиться справжнє болото, а сині очі вицвітуть. Та нині ці троє не думали, що з ними буде, не за своїм бажанням опинившись у пастці під землею.

– Що чути нагорі? – запитав Лаерн, піднімаючись.

– Зараз глянемо, – спокійно мовив Віньянт, проводячи руками над столом.

Стіл оживав різнокольоровими сполохами, лінії перепліталися, підкорюючись його рухам.

– Тлолоки отримали підкріплення, але Саяран кинув проти них усі сили, вже друга атака відбита. Вони не здадуть позиції, бо тоді на всі їхні планети чекає та сама доля, що й на галвейський народ.

Таїша відвернулася, по її вродливому обличчю пройшла судома.

– Я наполовину галвейка, не треба згадувати...

– Та ні, згадувати треба, – голос Лаерна так само сповнювала крига, як і погляд. – І мститися треба. Тлолоки убили сотні тисяч невинних людей тільки щоб дістатися до кнарі і знекровити Соколине військо. А де наші соколи зараз? Переховуються, як ми? – він із ненавистю стиснув свого металевого птаха, ніби прагнув зірвати відзнаку, які називали птахами ланаяш і яких немає двох однакових у цілому всесвіті.

– Не переховуються, – Віньянт розгортав над столом малюнок бою, що нині тривав на орбіті планети. – Соколине військо вперше проявило себе у справжній битві. Але нікому не вдається викликати вогненного коріяна, проти якого не можуть встояти тлокські щити. Ми довго і старанно вчилися, та в бою виявилися заслабкі для цього.

– Це не слабкість, – Таїша опанувала себе. – Далеко не кожному до снаги викликати вогненного птаха. Потрібно мати неймовірну концентрацію і точність дій і рухів, що часто недосяжно навіть для кнарі. Але, окрім того, має бути той, хто складе пару, так само здібний до роботи з енергіями такого рівня, і не менше упевнений в собі, щоб утворити резонанс. Взаєморозуміння двох кнарі має бути повним, саме тому птахів зазвичай викликають друзі. Це робота з глибинними енергіями космосу, завдяки яким зародилося життя, тут немає права на помилку.

– Ми все це знаємо, Таїшо, – обірвав її розповідь Лаерн. – Але це не пояснює, чому ніхто з молодого покоління кнарі досі хоча б на короткий час не викликав коріяна.

Таїша гордо підвелася, було видно, що вона обурена, але повністю контролює свої почуття.

– Припини зганяти злість на друзях, Лаерне. Так сталося, що ми опинилися тут і можемо тільки спостерігати за розвитком бою. Ніхто не пройде крізь вогонь на поверхні, навіть наші кораблі не зможуть злетіти. Ще невідомо, чи вдасться нам звідси вибратися, чи якісь із систем енергозабезпечення у підземному місті будуть пошкоджені, і ми всі тут задихнемось у темряві. Хочеш такої смерті, Лаерне? Чи думаєш, що твоя присутність на орбіті могла б змінити хід битви?

В очах Лаерна палала неприхована ненависть: до цього підземного міста, якому він потай бажав страшної загибелі; до Соколиного війська, що не виправдало покладених на нього сподівань; до напрочуд спокійного Віньянта, який зараз спостерігає за їхньою суперечкою і не втручається; до розважливої і мудрої Таїші; до самого себе, що, наче звір у клітці, може тільки прилинути до цього віконечка в космос і дивитися, дивитися, дивитися, як гинуть його друзі і рідні по крові...

Таїша не відводила очей, і в сірій глибині залягли тіні, наче вона знала, що з ними буде, та змирилася зі своїм призначенням. Лаерн опустив погляд.

– Ми не обираємо собі смерть. Нікому це не дано. Якщо вийдемо звідси живими, я воюватиму з тлолоками і мститимуся за галвейський народ, який нас виростив, і за спалену на попіл батьківщину, якої ми ніколи не знали. Я мститимуся за всіх, кого убили тлолоки, доки в мені буде хоч крапля крові. І я шукатиму зброю, яка зможе їх перемогти, хай на що б мені не довелося піти, чим би не довелося поступитися...