Світи під ногами

Розділ 7

Сашко ривком сів на дивані, на якому заснув, чекаючи на прихід Ігната. Задихаючись, ніби щойно ледь не захлинувся, притиснув руку до грудей. Йому здавалося, мовби дотиком він міг прогнати біль і змусити себе дихати.

– Олександре, що з тобою? – Ігнат простягав товаришу склянку з водою.

Тремтячими руками Сашко взяв склянку й відпив води. Трохи полегшало.

– Ти давно повернувся? – плескаючи на долоню і проводячи по спітнілому чолу, запитав Олександр.

– Не дуже, – чесно зізнався Ігнат. – Уже ранок.

Сашко з подивом глянув на товариша. У темному волоссі у вранішньому світлі виднівся пісок.

– Ти був у пустелі? – здогадався Олександр.

Ігнат сів на підлогу, та на товариша не дивився, ніби щось приховував.

– Так, знайшов таксиста, що знає англійську, ще й недорого взяв зі схибленого полуночного туриста. З дитинства мріяв побачити, як сходить сонце, піднімаючись із морських хвиль, з-за гір і з піску. Сьогодні моя мрія збулася повністю, – він стиснув руку, неначе бачив поміж пальців уявний пісок, що падає вниз, мов чиєсь життя, невідворотно, неупинно. – Тільки ця земля чужа нам, і вона просякнути кров’ю, друже. На багато метрів у глибину. Вона багато пам’ятає, ця кривава земля. Мені там ввижалося всяке...

Ігнат змовк, не маючи сміливості розповісти, що бачив, коли сходило сонце. Та Сашко розумів несказане. Він нахилився до товариша, поклав йому руку на плече, наче на знак підтримки й на підтвердження їхньої спільної вірності.

– Мені теж снилися страхіття. І там були пустеля і вогонь, – Ігнат здригнувся від цих слів, але промовчав. – І головне, аби ми ніколи не забували, що ми друзі, що б не сталося у нашому житті.

Ігнат запустив руку під сорочку і дістав червонясте сонечко, яке майже ніколи не знімав. Сердоліковий подарунок Дарини грів його душу, даючи сили йти далі і надію на відповідь.

– Ми друзі, – тихо мовив Ігнат. – Я сподіваюся ніколи про це не забути. А ти, Олександре? Ти не забудеш, що б не сталося? – острах і надія, щира, майже дитяча, й тіні знущання немає у цих словах.

Олександр дістав з-під футболки своє золотаве сердолікове сонечко, всміхнувся й сів поряд із товаришем на килим.

– Присягаюся, друже. Цим сонцем присягаюся, що не забуду. У нас же більше нікого немає...

– Немає, – Ігнат поцілував своє сердолікове сонечко, так підтверджуючи свою присягу вірності. – Я не розказував тобі, як загинули мої батьки. Про це боляче згадувати і зараз. Я мав померти разом із ними. Вони сварилися останніми роками, розлучилися, я був малий, не розумів чому, тільки потай плакав. Мені здається, тоді я виплакав майже всі сльози, відпущені людині на все життя. Та раптом батьки помирилися, вирішили зійтися знову. Я так радів, коли ми поїхали кататися на лижах на гірський курорт.

Ігнат дивився вдалину, в його очах бриніли сльози, та голос був рівним, хоча Сашко не уявляв, як він може триматися, розказуючи про таке.

– Підйомник, на якому ми піднімалися, обірвався. З усіх серйозно постраждали тільки мої батьки, обоє померли в лікарні наступного дня. Я був у комі, навіть не встиг із ними попрощатися, прокинувся лише за тиждень після їхнього похорону. Тоді моєю долею й почав опікуватися Пилип Іванович. У нього не було родини, і він мене виростив.

– Ігнате... – спробував щось сказати Сашко, але друг знаком змусив його мовчати.

– Не треба, Олександре. Я маю про це сказати. Окрім дядька Пилипа, ви з Дариною стали для мене найближчими людьми. Я боюся вас втратити... Але ще більше я боюся... вам зашкодити...

Ігнат затулив обличчя руками, не в змозі контролювати буревій почуттів. Він виглядав зараз таким слабким і нещасним, наче маленький хлопчик, який щойно втратив свою родину. Олександр розумів, як опинитися на межі життя і смерті, і так само міг розділити почуття від втрати близьких.

– А знаєш, Ігнате, – замислено сказав Сашко. – Мене могло втопити море, Андрія ледь не забрали гори в Криму, коли він ішов Сонячною стежкою вночі, ти теж тиждень був невідомо де, а Дарина заблукала у Карпатах, і ночі, проведеної в горах, не пам’ятає. Це все непросто. Таких випадковостей не буває. Ми всі зазирнули за межу не з власної волі, але повернулися.

– Повернулися іншими, – відгукнувся Ігнат. – Тому Дарина відчуває небезпеку, та і я іноді бачу, що буде, а світ стає іншим на дотик, він резонує з думкою і зі словом. І ці сновидіння, барвисті і чіткі як реальність, про те, чого ти знати не можеш. Вони теж тобі сняться, зізнайся, Олександре!

Ігнат криво осміхнувся.

– Сняться, але це частина нас. Не можна від цього відмовлятися, бо тим зрадиш себе.

Сашку на мить згадався Всеволод, який зайшов подібним шляхом значно далі, ніж вони. Шкода, що тут зараз не було чорнявого чаклуна, він би міг багато їм пояснити. Якби, звісно, захотів ділитися своїми знаннями.

– Це дуже лиха наша частина, вона як ця земля, пропиталася кров’ю. Якщо це влада, то вона не для нас. Вона чужа. Ми заслабкі, щоб її прийняти. Ти просто цього ще не усвідомлюєш, Олександре.

– Про що ти кажеш, Ігнате? – здивувався Сашко, якому в голосі товариша вчулися інтонації Яна Валеха.

Ігнат провів по очах, відганяючи мару.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше