Глава 16

Байкер заводить автомобіль і швидко рогзаняється з місця. Я втискаюся в сидіння і міцно хапаюся за підлокотник. Швидкість. Тепер я боюся її , а не захоплююся. Він , напевно, бачить мій стан , тому що сповільнює рух.  Бере телефон і дзвонить до когось:

- Надія Федорівно,- каже він, - це Марк. Сьогодні семінар відміняється.  З'явилися невідкладні справи, перенесіть на будь-який зручний для вас час. - я думала він відведе мене до ректора і скаже, що я психічка, яка ріже вени. Та ми їдимо за місто. Прекрасно. Просто неперевершино.

- Куди ти мене везеш? - кричу я.- зупини негайно!- я хапаюся за ручку на дверях. Істерики-істерики, привіт я з вами. 

Він кидає на мене розлючений погляд і тисне на газ. Він божевільний. Стовідсотково. Ще декілька хвилин я гарлапаню , але він ігнорує мене. Тільки міцно стиснуті щелепи говорять про те, що він чує і розуміє кожне слово, кожну образу, що я кидаю в його бік. Ми зупиняємося перед якимось парканом, двері автоматично роз'їжджаються і Марк зарулює на територію. Я бачу чотирьохповерхову будівлю, нову з великими вікнами. Здається, це лікарня.

- Нащо ми тут?- стурбовано питаю. Звичайно, відповідь  на своє питання я не отримую. Хлопець обходить автомобіль і відкриває дверцята з мого боку. 

- На вихід,- каже холодно. 

- Я нікуди не піду. - знову кричу і відштовхую його руку. - Не маєш права. Якого біса тобі від мене треба?

Він злий. Здається, ще хвилина і він розмаже мене по цьому сидінню. 

- Я  сказав на вихід.- майже шипить. Шарпає мене за руку і буквально дістає з машини. Я пручаюся, але він тягне мене до входу. Я нагадую собі муху, що потрапила в варення, прилипла лапами і не може вибратися. Б'юся , б'юся, але все безрезультатно. 

Ми заходимо в приміщення. Так , це лікарня. До нас намагається підійти медсестра, та він одним жестом показує їй не втручатися. Прекрасно. Просто неперевершено. Цей козел затягує мене до ліфту і натискає кнопку 3 поверху.

- Я не хочу з тобою нікуди йти,- пробую знову,- якого чорта ти до мене причепився?

Звичайно все за сценарієм. Мовчання і злий погляд в мій бік. Ми опиняємося в коридорі. Я не розумію . Нічого. Він підводить мене до вікна реанімації і тихо каже:

- Це Коля,- на ліжку з десятками трубочками і капельцями, лежить маленький хлопчик. Він блідий і худенький. Мої очі наповнюються сльозами.- йому 8. Вроджена вада серця. Потрібна пересадка, часу залишилося максимум з місяць.- він шарпає мене за руку і підводить до іншого вікна. Там я бачу дівчинку років 10.

- Аліна,- говорить він.- їхала від бабусі з батьками. Автомобіль потрапив в аврію. Батьки загинули на місці. Скло розірвало шкіру на спині. Лікарям не залишилося нічого, як видалити одну нирку. Друга не справляється.  Потрібна пересадка.,- тягне мене до ще одного вікна. 

- Артем, 4 роки. - хлопчик в палаті зовсім кроха. Поряд з ним сидить мама і читає йому книжку. Той уважно слухає, раз за разом поправляючи пов'язку на правому оці.,- потрібна пересадка рогівки ока. Він 64 в черзі.

- А тепер скажи мені, - він міцно притуляє мене спиною до стіни. Я боляче вдаряюся маківкою,- чому така сучка , як ти, має можливість вирішувати жити тобі чи ні, а ці діти помруть . Це просто питання часу.- він кричить. Його очі палають ненавистю і презирством. До мене.- Чому ти маєш вибір, а вони ні. Чому таким ,як ти, Бог дає все , а в цих дітей відбирає. Тобі хочеться привернути увагу, хочеться, щоб тебе пожаліли і ти ріжеш вени. Просто тому, що хтось сказав  тобі робити те чого ти не хочеш,- він думає, що я це зробила через його завдання. От і розхвилювався. Зрозуміло.

Він відпускає мене і я з'їждаю по стіні , ковтаючи сльози. Поряд зі мною на підлогу падають декілька крупних купюр.

- Виклечеш, таксі.- говорить холодно,- І щоб на майстер-класах я тебе більше не бачив. Слабачка. - каже з презирством і йде. 

Я згодна з ним. Щоб жити треба набагато більше сил, ніж щоб вмерти. Та я знайду їх в собі. Мені є для кого жити.