3. Новий жанр.

В Марьям вже не залишилося сил опиратися. Спочатку їй просто не спало на думку не послухатися, й вона приїхала сюди із братом. А коли побачила, хто зібрався тут, - тікати було вже пізно. Та й за руки міцно тримали. До того ж, куди можна було б втекти?

Марьям відразу зрозуміла, що повинно статися. Хоча такого й не було, здається, кількадесят років, - але вона знала, як це бувало колись. Кожен хасанієць знав. Щоправда, вона не думала: «За що?». Скоріше: «За що саме?». Втім, яка різниця? Кінець один. До того ж, її ніхто й не знайде. Бо не буде шукати.

Питання було в одному: просто уб’ють, або перед тим познущаються, чи … щось гірше? Вони вирішили просто познущатися.

Вони навіщось змусили її співати. Й не їхньою мовою.

І вона співала. Вона робила усе, як вони вимагали. Бо вже не залишилося сил опиратися.

-А тепер оцю! – кричав хтось з натовпу, і наспівував мелодію. Й вона розпочинала… І продовжувала співати, відчуваючи, як влучають у неї дрібні предмети, - камінці або корки від пляшок. Їх жбурляли лише жінки. Коли влучали особливо відчутно, в неї трохи зривався голос.

Лише б подовше… Хоча – хіба це життя? Але тіло, здавалося, опиралося смерті. Поки що вона співала…

Почувши дзвінок, Влад підійшов до вхідних дверей. Подивився крізь вузеньке скло, вмонтоване у вхідні двері, мимохідь подумавши, що це зручно, коли двері виходять просто на вулицю. У Хасанкалі, помітив він, здебільшого будували саме так, тоді як навіть у Чарахкалі більшість приватних будинків стояли вглибині двору. Тоді довелося б одягатися та іти відчиняти хвіртку.

На ганку стояв один з його нових тутешніх знайомих. За іронією долі, звали його, як і колишнього власника будинку, - Іскандер. Співробітник служби безпеки банку та, здається, друг покійного господаря. Принаймні, коли той виїжджав з міста, саме його гість опікувався собаками, - у вольєрах жили чотири величезних кавказьких вівчарки. Коли будинок з усім, що тут було, став власністю Влада, постало питання, що робити із тваринами.

-Я собак дуже люблю, - сказав Влад. – І про такого завжди мріяв… Але із собою забрати не зможу. Тим більше – вони мене й не знають… Може, забереш собі?

Іскандер з радістю погодився. Це було вирішенням проблеми, бо ставати власником чотирьох кавказьких вівчарок, які не визнали б його за господаря, було б майже самогубством. Але й приспати красенів – рука б не піднялася.

А тепер Іскандер стояв на порозі його будинку, явно чимось стривожений. Влад відчинив двері.

І почув:

-Їдемо, скоріше! Ти можеш врятувати живу душу!

-Саме я? – здивувався Влад.

-Саме ти!

-Добре. Зараз… - Йому треба було перевдягнутися. У чому справа, можна буде спитати дорогою.

-Тільки скоріше, доки вони не встигли!

Й через кілька хвилин Влад вже сидів поряд із водієм у новенькому червоному «Фольксвагені» Іскандера. А той гнав машину, спочатку вузенькими вуличками, а потім – кудись вгору, поряд із містом, але гірською дорогою. Може, це якраз – спроба викрадення? Хоча тепер і немає сенсу, та й навряд чи саме ця людина… Але треба було, принаймні, спитати:

-А що сталося?

-Аллах іноді посилає на порятунок і невірного… - сказав Іскандер. Що б це означало? – Зараз, коли приїдемо… Нічого не питай. Що б не сталося, нікому не розповідай. Ніхто нічого розслідувати не буде, там є поліцейські… Ти просто можеш врятувати живу душу! – загадково повторив він. – Та … не прогадаєш.

Машина зупинилася поряд з іншими біля закинутої фортеці, - мабуть, саме від неї пішла назва містечка. Чи, можливо, тут була іще одна. А тут, схоже, якесь зібрання. З фортеці доноситься якийсь гамір. І ніби спів.

У стіні старої фортеці був пролом, й Іскандер повів Влада крізь нього. Вони опинилися у квадратному колишньому дворі, - або як там називалося це місце. Тепер простір між напівзруйнованими стінами та вежами заріс травою.

Люди стояли тут півколом. Чоловіки, серед яких зайняли місця й Іскандер із Владом, з правого боку, жінки з лівого.  Перед ними догоряло багаття. А за кілька кроків від нього на траві стояла дівчина. Абсолютно гола. І співала.

-Що відбувається? – прошепотів Влад.

-Наш звичай, - так же пошепки відповів Іскандер. – Вони її вб’ють. І лише ти можеш її врятувати. Ми встигли…

Влад просто не міг повірити у те, що бачив. Дівчина явно була з місцевих. Але щоб вони виставляли голою перед усіма? Наскільки він встиг взнати цей народ, - таке було просто неможливим. Але ж він бачив це на власні очі! От одна з жінок, - що цікаво, зі світлим волоссям, - щось взяла та жбурнула у дівчину. Та здригнулася, але продовжила співати.

-І що я повинен зробити? – спитав, так само пошепки, Влад. – Вбити їх усіх, чи що?

-Ні. Лише сказати: «так». Та забрати до себе…