Свіжа кров

4. Знання та папірці.

Тілу було приємно, цього не можна було заперечувати. Мозок казав, що вони обидва просто підкорилися логіці ситуації. Та відмічав якимось краєм свідомості: таки старається дівчинка! Але душа була не на місці. Так, Влад відчував себе або у якомусь маренні, або у дурному фентезі, - чи як це можна було назвати? Але емоції, що боролися одні з одними, ніяк не давали вирішити: він є, що занурився у це фентезі не лише головою, але й тілом, мерзотником, чи ні? Марьям була якраз з таких жінок, що йому до смаку, - років двадцяти п’яти, досить висока, і, як він іноді казав, «трохи не така худа, як ці моделі». Чи вплинуло це на його рішення та дії? Там, у старій фортеці, та потім…

Вона-то ніякої незручності, здається, не відчувала. Звичайно, якщо її дійсно так хотіли вбити, на очах в усіх, - але Влад не міг до кінця повірити й у це.

Спосіб розібратися у цьому, - та у своєму відношенні до цього, - був один. І через пару годин, коли, здавалося, обом треба було відпочити, сказав:

-Ні, не злізай, так і лежи. І тепер – розповідай!

Її обличчя було у цей момент якраз над його, довге чорне волосся лізло в очі, Влад відкинув його рукою, щоб дивитися Марьям просто у вічі. А вона спитала:

-Про що?

-Та про усе. Ти згадувала другого чоловіка. Й уже ніяк я не чекав зустріти тут дівчину, яка українською співає та розмовляє, немов не Марьям, а просто Марічка! – Він посміхнувся, бо вважав: її слід трохи підбадьорити та заохотити. – А отже, ти, здається, - дівчинка із минулим. От я й хочу знати, як же ти дійшла … до тієї фортеці.

Марьям розуміла, що для нього це чомусь важливо. Й вирішила з самого початку казати правду. Від цього, вважала вона, залежала її доля та навіть саме життя. Навіть, якщо до останнього Влад не відносився так серйозно, як вона сама.

-А що ти знаєш про наш народ? – спитала вона.

-Якщо чесно – майже нічого. Перед тим, як їхати сюди, а поїздка вийшла … дещо раптовою, якісь основні речі про Каластан подивився в Інтернеті. Ну, й за той час, що пробув тут, встиг поспостерігати… Але ж це не знання, я це розумію.

-Тоді тобі буде важко зрозуміти… От ти, коли був маленький, чого хотів?

Влад зрозумів, що вона має на увазі не цукерки чи іграшки. Та відповів:

-Та багато чого. За кермо сісти, когось перемагати, світом їздити… До речі, майже усе я зробив.

-А в нас – навіть бажати чогось неможливо. Мріяти про щось, що будеш робити сам, на власний розсуд та за власним бажанням. Тому що усе вирішують за тебе. Батьки чи старші у сім’ї, а щодо жінки – ще й чоловік… Ким ти будеш, за кого вийдеш заміж чи одружишся… Це в нас закон: старші знають краще. Ніколи не чула, щоб хтось не послухався…

-Що, навіть, із ким жити? – здивувався Влад.

-Так, передусім. Найчастіше чоловік та дівчина до самого весілля не знають, кого там приготували їм батьки. Про це домовляються у таємниці. От так мене у сімнадцять років привезли до Києва. Але я ніяк не чекала, що моєму чоловікові буде п’ятдесят, і він буде генералом міліції! Це був дванадцятий рік… Він тоді почав робити якийсь бізнес із моїми родичами. І поставив таку умову. Він, звісно, був з наших, працював у Києві з часів Союзу. Отримав колись туди розподіл – та залишився… За рік до того на нього влаштували замах, він був поранений, а дружина загинула… Мене просто продали… А потім поїхали… Залишивши мене там. Після весілля, звісно.

-Так, важко повірити… - Але тут у голові Влада ніби щось клацнуло.  – Це ти хочеш сказати, що твоїм чоловіком був Хусейн Аєв?  

-Так. А ти його знав?

-Не те що знав – він свого часу мені багацько попсував крові. І я йому теж, - посміхнувся Влад. – Робота така. От тільки я не знав, що він – хасанієць. Навіть не замислювався…

-Ну, от. Взагалі, усе могло б бути гірше. Він, звичайно, хотів молоду дружину, як іграшку. Але взагалі – виявився доброю людиною. От, правда, його сини мене ненавиділи. Вони старші за мене… Мені до усього цього було тяжко звикнути. Ще й до іншої країни. Звичайно, він швидко оформив мені громадянство…  А потім… Ти ж знаєш, що сталося?

-Так, але не знаю, чому.

Через кілька місяців після того, як у 2014 році в Україні змінилася влада, генерал Хусейн Аєв пустив собі кулю у скроню у своєму кабінеті. Тоді ця подія наробила багато галасу у середовищі правоохоронців та усіх, хто мав відношення до цієї сфери.

-Я теж не знаю… Але він був чимось пригнічений останні пару тижнів. Мабуть, це було пов’язано із роботою, але він нічого мені не розповідав. Він взагалі про роботу майже не розповідав. А мені треба було якось жити далі. Навіть його співробітники, які мене підтримали, але дивилися … якось дивно. Не знаю, чи вони щось про нас розуміли… Добре, хоч гроші були, Хусейн був не бідною людиною. Потім, правда, із його синами довго спадщину ділили, але він ще за життя, коли інвестував, на мене півтора десятка квартир оформив. Хоч здавати було можна. Навіть машину коли купував, записав на мене.

-І що ти робила?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше