16. Ребро Адама.

Лампочка сигналізації горить, побачив Влад, під’їхавши до будинку. Добре, подумав, Марьям не нехтує безпекою. Та набрав її номер.

-Привіт. Подивися у вікно, побачиш там мене, - сказав він. – Та, коли переконаєшся, що це таки я, і що я поруч, знімай з охорони! Бо я хочу додому! – Це вперше він назвав так цей будинок.

Лише після того, як це було зроблено, він міг натиснути кнопку брелока, щоб відчинилися двері підземного гаражу, та після цього через кілька хвилин не приїхала поліція. З гаражу він піднявся до холу на першому поверсі, – Марьям зустріла його із посмішкою та обіймами.

-А я гадала, ти приїдеш лише вранці!

-Вдало пройшов кордон, - не було черг, - він знизав плечима. – До того ж, не люблю без необхідності їхати далеко вночі.

-Пам’ятаю. – Вона пригадала поїздку з Хасанкали до Ростова.

-Тому й намагався приїхати якнайшвидше. Ну, не лише тому… - Він теж посміхнувся. – А в тебе як справи?

-Будівництво йде, а я ним керую. Як ти й казав… - Влад відзначив для себе, що вона припинила казати: «як ти наказав». – До того ж, нарешті отримала новий паспорт.

-Отже, наступного разу, коли треба буде кудись поїхати, можна буде вирушити разом, - зробив висновок Влад.

-Та що ж я тебе байками годую, ти ж, мабуть, зголоднів дорогою, - раптом згадала Марьям. – Я швиденько… - Й вона зникла на кухні, та, поки Влад перевдягнувся, вечеря вже чекала на столі. Він з того часу, як вони опинилися разом, почав цінувати кавказьку кухню.

-А ти-то сама хоч поїла?

-Звичайно. Я ж не чекала, що ти приїдеш… - Марьям зробила паузу. – Ну, розповідати зараз будеш, що дізнався? Чи потім?

-Давай розпочну зараз. А ще дещо сама прочитаєш. Коли комп’ютер на стіл поставлю. – Влад мав на увазі ноутбук, що зазвичай брав із собою до поїздок, а зараз той був у сумці, що стояла поруч на підлозі. Але, дійсно, розпочав з того, про що дізнався від Ірини та Ісмаїла Аєва. Вислухваши характеристику останнього, Марьям кивнула.

-Мені теж так здалося, коли він до нас із Хусейном приїздив. Можливо, тому його й змусили стати лікарем та, врешті-решт, зайнятися наукою.

-Як це? – здивувався Влад.

-Коли старший у сім’ї … тоді це був, здається, навіть не батько Хусейна та Ісмаїла, а дід… обирає, ким бути юнакові чи дівчині, він же бере до уваги, що той чи та собою являє. Не тільки, до якої справи здатний, а й чи підходить вона до його вдачі. Ну, дівчину, скоріше за усе, просто видадуть заміж, але теж подивляться, за кого. Щоб не було … погано обом. – Марьям зітхнула. – Це із моїм другим чоловіком батько так помилився, але … того він і не знав. Він же й не хасанієць. А, як правило, батьки чи діди знають, як діти думають, та чим дихають. Можна сказати, вивчають це. Ось тому Хусейна зробили міліціонером, а Іскандера – лікарем та вченим. І зверни увагу, обидва досягли успіху. Хусейн дослужився до генерала, Ісмаїл став професором та заступником директора свого інституту, може, й вище підніметься…

-То ти вважаєш, - здивувався Влад, - такий підхід працює?

-Як бачиш… А от я сама захотіла стати юристом, і що з цього..?

-В тебе усе ще попереду! Як ти можеш зараз робити висновки? – розсміявся Влад. – Зробищ іще кар’єру, якщо схочеш. Тільки навряд чи у суді…

-А що ти хотів, щоб я прочитала? – спитала Марьям, ставлячи посуд до посудомийної машини.

-Зараз. – Влад розташував на столі ноутбук. – Увійду до пошти… До речі, курити будеш?

-Давай… А що, знадобиться?

-Сама побачиш, - сказав Влад, дістаючи запальничку.

Шановний Владе!

Розпочну з компліменту: я просто у захваті від Вашої інтуїції. Кожного разу, коли Ви ставите мені завдання зібрати якусь інформацію, виявляється, що вона стосується вкрай цікавих речей. Чи, можливо, це особливість самої справи, щодо якої Ви хочете дізнатися? Але у будь-якому випадку, кожного разу – у яблучко. Як із тими жінками, як із вбивством психолога…

Тепер так сталося зі справою журналістки. Пам’ятаєте, Ви просили дізнатися про кореспондентку Тетяну, яка вбила свого хлопця? Така справа, дійсно, була. Дуже «гучна» свого часу, звісно, для Южанська. Але про неї швидко забули усі, навіть її колеги. А дивних речей у справі дуже багато. Проте, таке враження, що хтось доклав зусиль, щоб про неї забули.

Отже, її ім’я – Тетяна Ребро. Вона родом з Южанскього краю, точніше, з Занайська, це місце крайового підпорядкування, кілометрах у ста від Южанська. Сирота, виросла у дитбудинку, хоча в неї збереглася батьківстка квартира у Занайську. Скориставшись пільгами, вступила до Южанського університету, забажала стати журналісткою. Потім стала працювати на місцевому комерційному каналі, - вона дуже гарна, взяли із радістю. Здавалося б, звичайна історія зі щасливим фіналом.

Справа ця виникла п’ять з половиною років тому. Тетяні було двадцять чотири роки. Вона зустрічалася із хлопцем на ім’я Захар Недобоженко. І от одного разу, коли вона була в нього у гостях, сусіди почули гучні крики, ніби бійку. Викликали поліцію. Коли поліцейські зайшли до квартири, побачили тіло Захара із ножовими пораненнями, Тетяна була поруч та, здається, не знала, що робити. Вона відразу зізналася, що поранення Захару спричинила сама, але стверджувала, що він хотів її зґвалтувати. Звичайно ж, її відразу затримали.