19. Совість ветерана.

-Красива у вас земля, - сказав Влад. – Але дуже погана логістика…

Як з одним, так і з другим не можна було сперечатися. Цього разу з аеропорту вони їхали вдень, і краєвиди зачаровували. Але надто вже довгим був цей шлях. Навіть на представницькому «Мерседесі» із водієм, - Іскандер наполіг, щоб машину виділили у банку. А тепер сидів у вітальні будинку Влада, тій самій, з килимом з вовчої шкури.

-Що ж тут поробиш… Але ми звикли. Що ви хочете робити? – Звичайно до Влада він звертався на «ти», а отже, мав на увазі їх вдвох із Марьям. До речі, Хамзат долею сестри жодного разу не цікавився, принаймні, поспілкуватися ані з нею, ані із Владом, не намагався. Можливо, питав в того ж Іскандера?

-Формально я прилетів для того, щоб переоформити компанію. Пам’ятаєш, у нас в Україні мережа заправок? Юридично власник – компанія з Чарахкали. Я хочу переоформити права на свою естонську фірму, щоб ніхто не закидав компанії російського власника, - пояснив Влад. – Ти ж розумієш, що відбувається зараз, тим більше, я-то не росіянин… А фактично – хочу сам розібратися із тим, що відбувається тут. Й розпочати треба з зустрічі з нашою Тетяною. Як в неї справи, до речі?

Іскандер лише знизав плечима.

-Живе на природі, відпочиває… Дівчата їй допомагають. Приводять до ладу поступово. Кажуть, дуже хоче до нормального життя повернутися, працювати…

-Якщо хоче, - так і буде. – У цьому Влад був переконаний. – Від волі не сп’яніла?

-Є трохи… Не розуміє, за що їй так пощастило. Ну, якщо хочеш із нею зустрітися, - сама розповість. До них у гості поїдеш, чи сюди запросиш?

Влад замислився.

-Запрошувати – буде виглядати, як виклик. Напрошуватися – теж не дуже… Але ж, якби не нога… А так, - доведеться сюди. Вона погодиться?

-Гадаю, так…

-А може, й ні. Мені все одно до Чарахкали їздити у справах доведеться. Де там ця база, поряд?

-За Чарахкалою, кілометрів з двадцять. То машина буде потрібна?

-Так, весь час. Мені іще, можливо, до Южанська треба буде мотанутися… А сам я не можу.

-А що сталося, взагалі? – запізніло спитав Іскандер. Було зрозуміло, що він має на увазі палицю.

-Так якісь в Марьям шанувальники завелися, - посміхнувся Влад, а сама Марьям насупилася. Після цього вони розповіли Іскандеру, що відбулося. Розповідь зайняла чимало часу, а потім Іскандер замислився.

-Ніби ти й правий, й окрім як з Каластану, усе це виходити не може. Але… Я не можу здогадатися, чому. Я тут живу усе життя, працюю у службі безпеки банку, я знаю, хто чого тут вартий та чим дихає. Але не бачу причини. Ще й щоб так … маскувати… Якщо це якось пов’язано із російськими дружинами та усією цією історією, з Танею… Тоді я розумію, чому вбили Злату: вона могла розкрити усе це. Я б, вибач, зрозумів, якби намагалися вбити тебе. Але Марьям тут до чого? Вона ніяк із цим не пов’язана, а, якщо посадити хотіли до того, як дізналися … про тебе…

-От із цим і треба розібратися.

-Бажаю, щоб вдалося… Я теж іще подумаю. – Іскандер підвівся, щоб їхати додому. До вечора було вже недалеко… - На коли машина завтра потрібна..?

Владові було важко підніматися, тому провела брата Марьям. Потім повернулася та знову сіла поряд із Владом на диван.

-Стомилася? – спитав він.

-Так. Але хоч з Іскандером побалакали… - Марьям зітхнула. – А я гадала, вже й не доведеться побачитися… - Сподіватися, що брат коли-небудь приїде до Києва, вона явно не могла.

-От бачиш, не усе так погано із цією поїздкою! – Влад лише посміхнувся. – А завтра ще й нашу врятовану побачиш. Хіба тобі не цікаво?

-Звісно, цікаво! А коли?

-Мабуть, після обіду. Мені треба буде до офісу зранку. А вона, мабуть, відсипається… Що їй іще робити? От лише … знову доведеться спочатку тебе увесь день тягати з собою. Хіба що ти потім сама машину візьмеш та приїдеш…

Вона похитала головою.

-Ні, тут я одна бути не хочу. Лише з тобою. – Та пригорнулася до нього. – Взагалі без тебе не хочу… Але тут – ані на хвилину…

Тетяна, дійсно, прокидалася пізно. За винятком випадків, коли треба було їхати до якихось установ. Але воно того вартувало. Тепер в неї паспорт був у кишені, лише подумати! Як його зробили так швидко, та на підставі лише ухвали суду? Більше ніяких документоів в неї не було, після такого звільнення. Але Настя та Альфія вирішили усі проблеми. Як їм це вдавалося, та скільки коштувало, Тетяна не хотіла й думати. Навіть реєстрацію зробили, без якої паспорт недійсний. У якомусь селі Любодарово Чарахкалінського району. Цікаво, де це?

А ще в неї тепер були окуляри, недорогі, але навіть на диво їй личили. Зір за роки у камері помітно підсів, але тепер можна було без проблем читати, та й на гори навколишні дивитися. Як же тут гарно! Альфія навіть свій старий телефон їй віддала. Хоча, окрім неї самої та Насті, кому Тетяна могла телефонувати? Вона зрозуміла, що на волі в неї нікого й не залишилося. Що їй із цим телефоном робити? Профіль у соцмережі заводити? Навіщо? Та вона й не дуже вміє цим користуватися…