Сяйво і пітьма

Сяйво і пітьма

Сяйво і пітьма

Її обличчя було таким білим, як і мереживні сукенки фей-сніжинок, що літали за вікном. Губи, раніше червоні й яскраві, стали блідими і непомітними.  Вона була світлим промінчиком у цьому жорстокому світі. У світі, де панували егоїзм і зло. Її шовкове каштанове волосся розлетілося подушкою, ніби творячи корону навколо голови. Вуста ледь розтулені, мовби вона намагалася щось сказати, очі зімкнені. Ті карі очі, в яких я міг потопати, мов у бездонному морі. Пальці ледь стиснуті, а від тендітних зап'ясть відходили трубки, немов щупальці страшного звіра, що обвивали її тіло. Я поставив букет її улюблених білих троянд у прозору вазу на тумбочці і все дивився на те, як вона змінилася. Шкіра зблідла, була майже прозорою. Її було важко впізнати – настільки вона стала схожа на примару. Я торкнувся її руки – ледь тепла. Груди піднімалися та опускалися у такт її подихам. Здається, це було єдине, що давало мені зрозуміти, що вона жива.
Я часто бачив бліді кволі душі, що проживали свої останні хвилини. Одні здавалися занадто рано, інші билися й вірили до останку. Однак жодна душа не була настільки невинною і чистою.
Вона бачила в усьому лише хороше. Намагалася переконати, що бачить часточку добра навіть у мені, однак я лише посміхався. Я відбирав у людей душі за їхні помилки, а вона лише сміялася –  думала, що я вигадую цю казку для неї.
Я намагався врятувати її, але не зміг. Не зумів  вчинити безповоротне. Одного не може час – текти назад, вертати вже знищене.
Вона допомагала всім, хто потребував цього. Билася за чужі мрії з більшою силою, ніж самі їхні власники. Прагнула нести добро, і це ж саме добро її згубило. За все хороше люди платять зрадою і брехнею – і цей урок я засвоїв разом з нею.
Усі дивувалися, як всупереч пережитому вона може бути щасливою. Попри час, …труднощі, перешкоди, часи, коли бажання боротися пропадало. Однак суспільство не розуміло, що в цьому винна не вона сама, не її важка доля, а оточення. Якби "друзі" були щирими з нею і не використовували її щосекунди, їй стало б легше. Вона могла б і далі боротися, приносити у цей світ часточку свого добра. 
Я бачив усі її думки й наміри, хоча для цього і не треба було володіти особливими можливостями. Вона завжди була відкритою й чесною з людьми довкола неї, які без докорів сумління користалися з її безкорисливості. Вона помилялася, як помиляються всі, однак кожен крок її був зроблений лише в ім'я добрих намірів. Люди схильні не визнавати своїх помилок. Завжди винен хтось інший - доля, Бог, друг, ворог.
Деколи я грав для неї на скрипці. Вона говорила, що цей інструмент має особливу, ніжну душу. Я грав для всіх по-різному, але для неї – по-особливому. Завжди проникав людям у душі і грав те, що бачив там. Зазирав у її душу – і чарівна, весела мелодія, наче видзвін потічка чи пташиний переспів, хлюпотіла в повітрі. Дивна музика ця бриніла невинним щастям радісного дитинства, покликом веселих вітрів і сміхом хвиль. Її змінювали нотки любові, всеохопної, проникливої, жертовної.
Коли було важко, вона досі не хотіла бути слабкою. Вірила у добро і боролася за нього. Не ставила запитань "чому?" чи "за щ о?", не звинувачувала долю. Я перебирав пальцями її шовкове волосся, коли вона лежала, дивилася в стелю та не спала вночі. Вона билася і за свої мрії. Теж прагнула піднятися вище кар'єрною драбиною й жити безтурботно. Проте ніколи не задля слави чи багатства.

Вона любила зорі. Говорила, що зорі вміють слухати. Холодні, жовті зорі вміють розуміти, уміють сповнювати серце чимось величним і незбагненним. Вірила, що це – нездійснені людські мрії, і коли я намагався запевнити її в тому, якою злою є людська природа, вона лише показувала на зоряне небо та щиро посміхалася. Люди помирають, а світлі мрії залишаються. Сяють на небі й вірять, що колись їх хтось здійснить. Вона теж вірила, що десь там живе її зірка. Я сміявся, адже це – просто небесні світила, які пливуть  у безмежному космосі. Вона ж казала, що головне – вірити, і тоді будь-що може набути зовсім іншого, особливого значення. Ніхто не вірить у чудесне – та й нема підстав вірити, адже чарівне ніким не доведене. Та, втім, вона звідкись знала, що дива існують. Існують у серці кожного, щоб додати життю бодай трішечки барв. На жаль, мені так і не вдалося довести їй, що її думка слушна.
Я побачив її карі очі, обрамлені чорними віями, востаннє дізнався, про що вона думає. Це були все ті ж люди, егоїстичні й безжалісні, однак вона вміла бачити у їхній пітьмі сяйво. Подивився на її обличчя, бліде, однак витончене й тендітне. У її очах, наче у блискучих краплях бурштину, я бачив своє відображення, темне й крихітне.
Її повіки розімкнулися востаннє. Вона бачила білі троянди, моє обличчя, зазирнула у сповнені смутку очі. Посміхнулася. Уміла розмовляти очима, говорити те, для чого не існувало слів. Вона завжди говорила, що мовчання – це необов’язково тоді, коли немає, що сказати. Буває така тиша, коли слова зовсім зайві й непотрібні, і в ній почуття звучать голосніше за слова. Ця тиша стає справжньою музикою, ніжною та легкою. Лише варто вслухатися в неї.
Вона обожнювала мріяти. Розповідала, що десь точно мусить бути світ без брехні й лицемірства. Вірила, що будь-яка казка має щасливий кінець, але я вже не був упевнений, чи він справді щасливий для неї. І все ж попри це вона посміхалася. Розуміла, що це кінець, і посміхалася. Кінчиком уст, з останніх сил. Я поцілував її довгі пальці, намагаючись запам’ятати кожен дотик і кожен погляд.
    Її душа була такою блідою та прозорою, як і всі інші. Я таких бачив тисячі. Проте уперше по-справжньому сумував за кимось. Така ж, як інші, однак я знав, що інакша. Десь усередині неї жив світлий вогник, що був, може, єдиним порятунком у безпросвітній темряві людського суспільства, і той згаснув, зів'яв, як в'януть її улюблені білі троянди – символи любові, земної і небесної.
Може, вона й справді не помилялася в людях. Мені здалося, що вони стали змінюватися. Зберігали у пам'яті її образ, приносили квіти. Але чому для змін обов'язково потрібен імпульс? Чому без жертв люди не розуміють, як часто помиляються?
Вони пам'ятатимуть, що колись на світі жила дівчина, готова любити до безтями тих, хто користав з її любові. Дівчина, яка любила зорі і білі троянди. Дівчина, яка змогла приборкати пітьму й поселити в її темній сутності часточку добра.
Ця ніч була на диво зоряна. Сірі хмари кудись поділися, і на чорному тлі неба засяяли срібні миготливі зірочки. Зірочки-мрії. Зірочки-душі. Я стояв біля вікна палати, де вона лежала, і думав, що там, серед тих сяйливих вогників, живе її яскрава нездійснена мрія, яка обов’язково має стати реальністю.
Зрештою, коли навколишній світ усе густіше огортають сутінки, усе тлінне на мить втрачає свою актуальність. Лишається тільки вірити, що наступний день буде сповнений нових надій.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше