Глава 3

Кабінет Ніки виявився досить просторою кімнатою з величезними вікнами і зі скляними перегородками в якості стін, завдяки чому тут було багато світла. Необхідне усамітнення створювалося за допомогою жалюзі, які в будь-який момент могли перетворити кабінет на закриту зону, а могли надати керівничці повний огляд загального приміщення, в якому за окремими столами працювали співробітники.

Тепер e її підпорядкуванні було десять чоловік, шестеро чоловіків і чотири жінки, чиї місця (випадково або навмисно) розташовувалися за гендерною ознакою. Тобто був своєрідний «жіночий куточок», e противагу якому кучкувалися чоловіки. Ні, ну якщо їм так зручніше, то гаразд.

Знайомство було стрімким. Денис скликав усіх співробітників відділу, представив нового керівника (у даному разі керівничку) і наказав «любити і жалувати». А далі Вероніка взяла ситуацію в свої витончені, але міцні ручки, перезнайомилася з усіма і швидко запам'ятала, кого як звуть. Резюме всіх підлеглих вже лежали на столі, тому Ніка дала співробітникам годину на те, щоб надати їй усю необхідну документацію по поточних проектах, і ще годину, щоб «підтягнути хвости», після чого їм необхідно відзвітувати про стан справ на даний момент.

Першу годину Ніка витратила на вивчення резюме. Виявилось, що «старих» у відділі залишилося всього четверо, троє чоловіків і жінка, яку по іронії долі звали Оленою, а решта пілеглих приступила до своїх обов'язків хто тиждень, хто два тому. Примітивши Олену в якості досвідченої помічниці, Ніка дуже сподівалася, що зі стервозною Вітрової у них загальне тільки ім'я, а в усьому іншому проблем з нею не виникне.

Протягом другої години вона переглядала отримані папери, входила в курс справ і прикидала, у якому напрямку краще рухатися далі. Потрібно подивитися, на якому етапі знаходиться той чи інший проект і звіритися з термінами. Запізнень і затримок бути не повинно! Не тоді, коли вона сидить у кріслі керівника.

Чесно кажучи, Ніці було цікаво оцінити потенціал співробітників, прикинути, хто думає в одному з нею напрямку. Коли прийшов час зборів, вона вже володіла загальною інформацією і з ентузіазмом взялася вислуховувати міні-доповіді підлеглих, підкріплені презентаціями різного ступеня готовності.

Трималася Ніка в міру доброзичливо, але по-діловому, без панібратства. Задавала питання, давала поради, вносила поправки, але не тикала носом у неточності, а, швидше, пропонувала вірне рішення. Подібну тактику вона перейняла у Сергія Анатолійовича, який будь-які коментарі (навіть розгромні) доносив коректним тоном і так, щоб «штрафнику» самому скоріше захотілося все виправити і отримати схвалення керівника.

Коли нараду було закінчено і всі отримали завдання на найближчий час, Вероніка глянула на годинник і зрозуміла, що практично настав час обіду: стрілки показували майже годину. Відпустивши підлеглих на перерву, вона попросила Олену затриматися. Слово за слово – і вони вже розмовляли про гласні і негласні правила компанії, про керівників інших відділів і, власне, про відділ реклами.

Вероніка дізналася багато підводних каменів, на які її корабель тепер точно не напорется, і з задоволенням пообідала у власному кафетерії компанії. Здається, Олена Суворова не мала нічого спільного зі своєю нестерпною тезкою і справді зможе стати гідною помічницею.

Друга половина дня пройшла в роботі. Вероніка зарилася з головою в папери, зрідка виринаючи, щоб відповісти на телефонні дзвінки. Вона вивчала клієнтську базу, переглядала останні виконані проекти і роздумувала, як можна оптимізувати роботу відділу. Додому вона повернулася втомлена, але задоволена, і не менше ніж півгодини розмовляла з мамою, яка неодмінно хотіла знати всі подробиці першого робочого дня на новому місці. Потім була недовга розмова з батьком, від якого війнуло смутком.

Але Ніка заборонила собі думати про погане. Можливо, завтра під час обіду (або хоча б післязавтра) вдасться вирватися і обійти навколишні банки на предмет взяття кредиту. Хоча в голові чомусь засіли слова Слави, що такий великий кредит їй не дадуть. Виникла шалена думка, що саме він і подбав про те, щоб не дали. Але зарано опускати руки. Можливо, все не так погано, як зараз здається.

Залишок тижня минув на диво легко. Колектив працював злагоджено, Олена продовжувала вводити у курс справ і повідомляла всі необхідні подробиці, чоловіки носи не копилили, хоч і були куди стриманіше жінок, які стали вести себе менш скуто і виявляли більше ентузіазму, ніж обережності. Вирватися в банк не вдалося, але в суботу Вероніка пообіцяла собі обов'язково це зробити.

У вівторок вона познайомилася з Анатолієм Андрійовичем Роговим, виконавчим директором, який завідував персоналом і збирав на летючки керівників відділів. Цей імпозантний чоловік з посрібленими скронями чимось нагадував Сергія Анатолійовича, був у міру строгими і досить доброзичливим.

– Я чув про вас від Валерія Максимовича, – сказав він їй після планерки. – Та відео з тренінгу теж мав задоволення бачити. Радий вітати в головному офісі.

– Дякую, – вона злегка вклонилася. – І буду рада плідній співпраці з такими професіоналами своєї справи.

З самим Дятловим вона теж часто перетиналася. При першій зустрічі він побажав їй успіху на новому місці і поспішив відповісти на телефонний дзвінок, а потім залишив когось на утриманні та відповів на ще один. Так, Валерій Максимович дійсно зайнята людина.

Загалом, ніщо не віщувало біди, однак якщо ти знаходишся в одному будинку з Ковалевським, то неприємності навряд чи обійдуть тебе стороною. Все почалося з того, що у п'ятницю Вероніку попросили затриматися, щоб переглянути чорнову презентацію продукту, на який прийшло термінове замовлення. Її направили з західної філії на схвалення і для внесення фінальних правок. Півтори години було витрачено на доопрацювання і спілкування з відповідальним за цей проект, але з офісу Ніка вийшла задоволена і майже щаслива.