Глава 3 (1) від 14.05 (день)

Забагато він хоче, так вона і підпустить його до хворої ноги, розбігся! Зараз точно що-небудь витворить, з нього станеться.

– Щиро дякую, що обдарував мене своїм співчуттям і приніс ліки, але я, мабуть, впораюся сама, – і потягнулася, щоб взяти у нього таблетки.

– Е ні, так не цікаво, – він відсмикнув руку. – Грати в доктора поодинці – це зовсім не те. А будеш пручатися – зараз піду, і сиди чекай, поки Паша прийде.

Ні, ну чи не гад?! Почуття безпорадності накотило з новою силою. Їй терміново потрібно прийняти знеболююче, і плювати, хто там його приніс!

– Умовили, пане докторе, – зітхнула Ніка.

– Для більшої переконливості можеш уявити мене в білому халаті на голе тіло.

Вероніку пересмикнуло. Дуже треба! Ось Пашу вона б в такому вигляді з задоволенням побачила, а цього нахабного збоченця...

– Ти спочатку м’язи підкачай, а потім пропонуй, – вона окинула поглядом його постать, абсолютно безформну в мішкуватому костюмі. – Я чудово пам’ятаю, яким тюхтієм ти був у школі.

– Ну навіщо ж ти б’єш по найчутливішому, а, Вірунчик? – ударив він у відповідь цим своїм «Вірунчик».

– Тому ж, чому і ти. Не набридло мене мучити? Більш немає чим себе зайняти? – вона насилу стримувалася, щоб не висловити йому все, як на випускному. – Навіщо ти переслідуєш до нас з Павлом? Яке тобі діло до наших з ним стосунків?

– Веронічко, ти хочеш побути моїм особистим психологом? – він дістав з пакета з їжею пляшечку води і зі смачним хрускотом відкрив кришечку. – Здається, зовсім забула, що зараз все навпаки: пацієнт у нас ти, а не я.

– Ну так лікуй мене, самопроголошений докторе! – Ніка починала дратуватися. Нога і так ниє все сильніше і сильніше, а тут дехто вирішив ще й на нервах пограти.

– Скажи а-а-а... – пальці Слави витягли з блістера таблетку і піднесли до рота Вероніки.

– Зовсім з глузду з’їхав? Ти руки хоч мив? З вулиці прийшов, – вона спритно вихопила у нього блістер, сама дістала таблетку, поклала до рота і простягла руку, щоб взяти воду.

– Ех, не цінуєш ти добра, Вірунчику, – він усміхнувся. – Не захотіла їсти з моїх рук, тоді доведеться пити з моїх губ, – хлопець зробив великий ковток води, смачно облизавши горлечко, і став нахилятися до неї.

«Розмріявся!»

В цю саму мить в серці Ніки було одне бажання: вбити цього гада, а перед смертю ще й помучити.

– Та іди ти до біса, – вона відхилилася і спробувала насухо прийняти таблетку, але вийшло не дуже: дівчина зазвичай пила ліки з рясною кількістю води. Гіркота почала хазяйнувати у роті.

Він проковтнув рідину і витягнув з пакета ще одну пляшку води, яку теж відкрив:

– Гаразд, горда ти наша, тримай.

Знищивши його поглядом, вона вхопила пляшку й приникла до неї зі стогоном стражденного в пустелі, змиваючи гіркоту і терпкість ліків.

– Славко, чому тобі потрібно спочатку познущатися, а потім вже зробити щось добре? – запитала вона, коли зробила кілька великих ковтків. – По-нормальному ніяк?

– «По-нормальному» нудно, Вірусь. А ти так мило реагуєш. Люблю дивитися на тебе, коли ти сердишся, – і розплився в усмішці.

Ні, ну нормальний, га?

– У тебе реально проблеми з... – вона постукала по скроні.

– Та ні, проблеми зараз у тебе, з ногою, – парирував він і відкоркував тюбик. – Так що, доктор Святослав приступає до лікування? Чи будеш терпіти до вечора? Так-так, напевно тобі більше сподобається, якщо твою щиколотку намастить Паха. Коли там у нас закінчується робочий день? – він глянув на годинник. – О, тобі доведеться потерпіти якісь чотири з половиною години. А, ну і плюс час, щоб злітати до аптеки.

Так, знає, куди бити.

– Так може, я сама намащу? – вона зробила ще одну спробу отримати лікування з мінімальними ризиками.

– Е ні, хто приніс ліки, той і лікує, – заперечив хлопець. – Вибір за тобою, – і ще одна задоволена усмішка.

І як після такого не ненавидіти його, ну? Навмисно користується чужою безпорадністю, цілеспрямовано обрубує шляхи до відступу, хоч плач.

– Гаразд, давай, – буркнула вона.

– Не чую, – він закрив тюбик і зробив вигляд, що збирається сховати його назад в пакет.

– Лікуй, кажу! – процідила Ніка голосніше. – Доктор Ковалевський...

«Недороблений», – додала про себе.

– Ну от, давно б так, – він знову відкрив тюбик, підкотив сусідній стілець і, сівши, злапав ліву ногу Вероніки, влаштувавши у себе на колінах. – Ех, не цінуєш ти добро, Віруся, не цінуєш.