Глава 6 (3) від 15.05 (вечір)

Квіти пашіли на всю кімнату (Ніка забрала їх у свою спальню, нічого їм в залі робити), кульки літали під стелею, мама у вітальні бриніла чашками, нашвидку організовуючи чайний стіл, а Паша стояв на одному коліні і простягав відчинену коробочку з чарівною каблучкою. Але Вероніка все дивилася то на нього, то на каблучку і не наважувалася прийняти.

– Нік, у мене вже нога затерпла, – хмикнув він, здається, маючи намір розвіяти напруження.

– Паш, що ти недоговорюєш? – вона озирнула його пронизливим поглядом. Він відвів очі. – Я ж відчуваю, що щось не так. Невже не можеш сказати своїй дружині? А як же довіра у шлюбі?

Ну так, якщо вже зараз він від неї щось приховує, що ж буде потім?

– Ніка, ти робиш з мухи слона, нічого такого немає, – нарешті сказав він.

– Паш, подивись на мене, будь ласка, – після секундного коливання він перевів на неї стурбований погляд. – Такий занадто швидкий шлюб... Скажи мені чесно: ти не хворий?

– Ні, що ти! Звідки такі думки? – а очі знову намагаються жити своїм життям.

Серце гучно забилося в грудях.

– Паш, навіть якщо хворий, просто скажи, не мовчи. Ти знаєш, що я завжди тебе підтримувала, підтримаю і тепер, – вона взяла в нього з рук коробочку, відклала її на ліжко, а сама стиснула долоні хлопця. – Якщо у тебе якісь проблеми чи ще щось, поділися зі мною. Разом ми вигадаємо, що робити.

– Знаєш, Ніка, – він посміхнувся, і в цю мить його посмішка була хоч і сумною, але справжньою, – за це ти мені й подобаєшся. За те, що ти така.

– Паш...

Він підвівся, дістав з коробочки перстеник, взяв ліву руку Ніки і зупинився:

– Ні, я не хворий. Хоча перевіритися, звичайно, не завадить, особливо перед далекою подорожжю. А ця каблучка... Вважай, що це просто подарунок, який тебе ні до чого не зобов’язує, моя подяка за допомогу. Приймеш?

Вероніка поглянула в його бурштинові очі. Так, зараз знову говорить щиро. Що ж з ним відбувається?

– Добре, Паш, якщо так, то прийму. У першу чергу ми з тобою друзі, вірно?

Він кивнув і надів їй на безіменний палець каблучку, тонкий золотий обідок з блакитним (під колір її очей) камінчиком. Перстеник був точно по розміру.

– Тобі личить, – майбутній чоловік сів на ліжко поруч з нею.

– Я не звикла носити на пальцях прикраси, але цю буду, – Ніка милувалася каблучкою і не дивилася на Павлика, а коли перевела на нього погляд, то побачила, що він теж дивиться на її руку. – Звідки дізнався мій розмір?

– А що тут дізнаватися? Я твої пальчики кожен день бачу.

– Каблучка дуже красива, дякую, – вона пригладила волосся хлопця, яке було в деякому безладі. Напевно, по сходах через сходинку біг, бо в ліфт з кульками точно б не вліз.

– Ти ще торт не куштувала. Пішли? – і підхопив її на руки.

– Паш, все нормально, я вже можу ходити сама, – запротестувала Ніка.

– Нічого, мені не складно, моя дорогоцінна наречена. Та й батьків давай порадуємо.

– Ну якщо тільки заради батьків, – усміхнулася вона і обняла його за плечі.

– Розвели тут мелодраму, – пробурчала Ксюша, коли вони з’явилися у вітальні.

Мама кинула на Ксю суворий погляд і почала нарізати торт.

– Я принесу ліки, – посадивши Ніку на стілець, сказав Паша і зібрався відправитися в її кімнату.

– Паш, – покликала вона його. – Вибач, але таблетки, які приніс Славік, допомагають краще, ніж порошок. Принесеш їх?

Хлопець завмер, але потім обернувся і безтурботно сказав:

– Так, звичайно. І тобі зовсім нема за що вибачатися. Я не експерт в ліках, та й брав навмання: не знав, що з тобою сталося.

– Знову цей Слава? – пробурчала мама, коли Паша вийшов. – Коли він вже залишить вас обох у спокої?!

Пашка вже давно пішов, а Вероніка, лежачи в ліжку, все ніяк не могла позбутись неприємного відчуття, що чогось не знає, що від неї приховують щось важливе. А ще вона напружено думала про Пашу і свої з ним стосунки. Ще кілька днів тому ніщо не віщувало таких змін, а тепер...

Як Ніка і сказала, їй потрібен час. Так, коли стільки років живеш і дихаєш однією людиною, дуже складно її відпустити, навіть якщо поступово починаєш розуміти, що вона зовсім не та, хто тобі потрібен. Тому немає нічого дивного, що почуття Вероніки перебували в сум’ятті. Той міцний зв’язок, який існує між ними двома, не зруйнувати так просто, ось тільки потрібно зрозуміти, чи звичка це, чи дитяча прихильність, або все ж таки справжнє кохання, коли приймаєш об’єкт бажання з усіма його недоліками, нехай і не відразу. А може, просто дружба, що маскується під любов? Такий ось багаторічний самообман?

Що буде, якщо Вероніка відмовиться їхати з Пашею? Чи поїде він один? Чи вибере в супутниці когось іншого (ту ж Оленку, наприклад)? Та й чи готова Ніка залишитися тут без нього?

Голова гула, переповнена думками і припущеннями. Для кого з них надіслано це випробування? Для нього, щоб розставив пріоритети? Для неї, щоб змогла переоцінити цінності і зрозуміти, чого насправді хоче від життя?