2. Зустріч.

Джон увійшов до лісу. Густа трава приємно пружила під ногами. Після першого потрясіння він почав розрізняти звуки. Ось шелестіння дерев над головою, - і не дивно, обличчя овіває легкий вітерець. Ось різкий звук – ага, це кричить на гілці якась пташка. Він ніколи такого не бачив, не чув, не відчував. І чарівного запаху хвої не відчував також. Тут хотілося дихати повними легенями. У Джона ніколи не було такого відчуття у Корпусі.

Чому це так? Він сам не розумів цього, і не мав часу замислюватися над цим. Він всмоктував враження від оточуючого світу. Світу, у якому він ніколи не був за двадцять шість років життя.

Коридор у лісі явно кудись вів. Джон вирішив іти ним далі. Кудись-то виведе… Хто його зробив, коли і навіщо? Вільний від дерев простір був вкритий густою травою.

Джон останній раз подивився назад. За стіною із колючим дротом, мабуть, і кількох сотнях метрів, височів Корпус. Тільки тепер, побачивши його похмурі сірі стіни ззовні, Джон зрозумів, яких він колосальних розмірів. Величезне місто в одній будівлі, у якому люди живуть, усе життя не виходячи назовні, і там же помирають. Декілька хвилин вивчивши його поглядом, Джон рішуче відвернувся і покрокував вперед.

Дорога. Це була саме дорога, хоча й вкрита травою. Надто широка та надто охайна для тропи, яку зробили звірі. Дорога, за якою, певно, хтось слідкував, щоб її не поглинув ліс. Хто і навіщо? Мешканцям Корпусу це було точно не потрібно.

Джон кинув погляд на ліве зап’ястя. Там все ще красувався годинник – єдина, окрім одягу, річ, яка залишилася із ним. Виходило, що крокує він цією дорогою майже дві години.

Десь праворуч було чутно дзюрчання води, і Джон зрозумів, що хоче пити. Не дивно, адже досить спекотно, та й іде він довго. Хоча й не швидко, оглядаючись довкола, роздивляючись дерева, кущі, траву та птахів. Він зійшов з дороги, і за деревами побачив невеликий струмок. Присівши поряд, спочатку занурив у воду руки. Вода була холодна, але не викликала подразнень шкіри, і не мала різкого запаху.

Джон ліг на живіт і, затримавши подих, почав пити.

Ні, він не помер відразу. Йому не обпекло стравохід. Його не почало нудити. Цю воду можна було пити, хоча вона й відрізнялася на смак від тієї, майже дистильованої, що йшла з крану у санвузлі його кімнати у Корпусі.

Сполоснувши ще й обличчя, - шкіра з нього не злізла, очі не перестали бачити, їх навіть не стало пекти, - Джон підвівся, потім присів і задумався.

Перша його думка була: виходить, усе, що нам розповідають, - що евакуюватися до Корпусу і інших подібних Корпусів нашим прабатькам довелося, оскільки після катастрофи повітря стало непридатним для дихання, вода – для пиття, а клімат – для існування, - виходить … усе це була брехня?! Виходить, у зовнішньому світі можна жити?! Можна дихати повітрям, можна пити воду просто зі струмка у лісі, і сам ліс нікуди не подівся. То чому ж люди живуть саме так? Чому не вийдуть звідти, щоб дихати на повні груди?

Невже, хай би й великий, Корпус, - кращий за цілий світ навколо?! Світ, розмір якого Джон поки не міг збагнути.

Але цю думку довелося відкласти. Передусім, треба було вирішити, що робити далі.

Тут була вода. Можна було залишитися у цьому місці на якийсь час. Але ж це не допоможе знайти їжу, а Джон не знав, де її шукати, і навіть з рослин навколо – які їстівні, а які ні. Він пригадав, що читав: навіть до катастрофи деякі рослини у лісі були отруйні. Оті красиві червоні ягідки – можна їх їсти чи ні? Він не знав. Робити це методом проб і помилок було не можна, але й іншого способу він не бачив. Чи є у цьому лісі небезпечні тварини? І як бути із дахом над головою?

Єдине, що втішало: прийняті у Корпусі закони були гуманними. Навіть за проступок, - тим більше, за такий, внаслідок якого ніхто не загинув (а навпаки, подумав Джон із кривою посмішкою), - людину б не послали на вірну смерть. Отже, прожити ці п’ять років за межами Корпусу якось можна було. Принаймні, так вважали усі, включаючи суддю. Суддя вважав, що саме він вижити зможе.

Джон іноді читав книги, написані людьми у різні століття до катастрофи. І уявляв собі, як вони жили тоді. Схоже, йому тепер доведеться наслідувати Робінзона. Але навіть Робінзон не опинився на своєму острові тільки із шортами, футболкою та наручним годинником. І без будь-якого досвіду життя у цьому світі.

Він вирішив запам’ятати це місце, - де була вода. Дорога у цьому місці робила два повороти, - один він уже пройшов, інший лишався попереду. І ще майже навпроти росло дерево із роздвоєним стовбуром. Він пройде далі, а якщо не знайде там нічого, повернеться поки що сюди, щоб не померти, принаймні, від спраги.

Джон почав вибиратися назад, на дорогу. І раптом упіймав себе на тому, що на тлі шуму дерев чує ще якийсь звук. Це було ніби негучне низьке гарчання. Звір? Але звір, як і людина, дихає легенями, розсудив Джон, його гарчання повинно перериватися, коли треба вдихнути. А цей звук був рівний. І він наближався.

Як тільки Джон вийшов на дорогу, джерело шуму з’явилося з-за повороту. Джон упізнав його по картинках про життя до катастрофи.

Це був автомобіль. Невеликий, відкритий, з прорізами замість бокових дверей. Явно неновий і пошарпаний.