Ті, що не бачили неба

8. Гості.

-Ну, хоча б день не будемо думати про роботу! – Сказав Джон. Саманта, - вона вперше сиділа за кермом його позашляховика, і він розумів, що дівчина має набагато більший досвід водіння, але до великої машини явно не звикла, - розміялася:

-Це ти не будеш! А я ж все-таки – прокурор, і їдемо ми сьогодні в гості не до будь-кого, а до судді! Тож, без робочих проблем не обійдеться. Якщо тільки тобі не вдасться його відволікти. Наприклад, розмовами про минуле.

-Я завжди готовий! Мені це дуже цікаво. Ще у Корпусі було цікаво. Яка краса навколо…

-І це ми ще не приїхали! Там, куди ми їдемо, - справді райське місце.

Дорога йшла через сосновий ліс, але іноді, звиваючись, виводила на берег водосховища. Берег був стрімкий, і Джон подумав, що колись, можливо, обвалиться, потягнувши за собою і дорогу. Але поки що за кожним поворотом відкривалися чудові види. А при погляді на водосховище, - і небо над ним, - відчувався справжній простір. Джон не стомлювався захоплюватися цим відчуттям. А повітря! Не змовляючись, вони опустили стекла у вікнах автомобіля. Але те, що для Саманти було просто теплим сонячним літнім днем, - для Джона щось набагато більше… Як пояснити їй це? А може, й не треба?

На дорозі вони були зовсім одні, хоча Саманта їхала дуже обережно, не виїжджаючи на зустрічну смугу, - дорога не відрізнялася шириною, та й розбита була досить сильно. Тільки удвох, на багато кілометрів навколо. І це теж було неповторне відчуття. Недоступне у місті, не кажучи вже про Корпус.

-А що там? – Спитав Джон, показуючи рукою на інший берег водосховища. Той ледь було видно, - тільки тому, що вони знаходилися високо над водою, він не ховався за горизонтом. Але Джон розрізняв там якісь невеликі, розташовані далеко одна від одної, будівлі.

-На тому березі? Ферми, - відповіла Саманта. – А як ти думаєш, звідкіля ми отримуємо продукти? Там – справжні ферми зі справжніми фермерами. Є й теплиці, де люди вирощують те, що саме у нашому кліматі рости не повинно… Але не як у вашому Корпусі – автоматичні теплиці та хіба не синтетичне м’ясо…

-Так, смак не можна порівнювати!

-Я ж пам’ятаю, як ти вперше спробував справжнє, - посміхнулася вона. – А ми ж не обходимося тільки полюванням… Багато хто з тих фермерів, - а їх усього кілька сотень сімей, - багатший за більшість городян. І наша юрисдикція на них не поширюється – ними займається окружна влада. Хоча там тієї влади – півтори людини…

-А як вони відносяться до нас, міських?

-По-різному. Хоча суддю поважають усі. Але на цьому березі ми поки що – на території міста. Хоча уже й у лісі.

Дорога, дійсно, звернула від берега та пішла через зарості. Втім, нею все ж іноді їздили. Хоча поблизу явно ніхто не жив, рослинність не захоплювала дорогу. Щоправда, це не рятувало від численних ям та вибоїн. Але врешті-решт Саманта звернула з асфальту на грунтову дорогу, яка йшла просто у ліс. Дерева обступили позашляховик, і Джон пригадав, як у дитинстві читав казки, де дії відбувалися у темному-темному лісі. Ось так, мабуть, цей ліс і виглядав!

-Ну, ми-то тут зараз проїдемо, - сказав Джон, хапаючись за ручку перед собою, бо машину нещадно розхитувало. Дорога являла собою стежку, яку б, якби не її ширина, - тут могли роз’їхатися дві такі машини, - можна було б прийняти за звірину. – Але як ти тут на своїй червоній машинці проїжджаєш?

-А я і не проїжджаю. – Саманта посміхнулася. – Я сюди мотоциклом їжджу!

-От я не знав, що ти ще й на мотоциклі їздиш! – Здивувався Джон.

-Я ж тобі казала – я ще та екстремалка! І мотоцикл у мене саме для їзди поза дорогами.

-А, то це той, червоно-білий, що стоїть під навісом у нас біля будинку, за твоєю машиною? – Пригадав Джон. – Із піднятими крилами. Дійсно, для бездоріжжя. Але ти все одно мене здивувала.

-Та у нас усі звикли. Я іноді навіть на роботу ним приїжджаю. Коли настрій є! – Вона посміхнулася. – Чи коли немає! – Саманта вивернула кермо, об’їжджаючи коріння дерева, що стирчало з землі.

-Ну, то, може, й мене навчиш якось, як час буде, - Посміхнувся Джон.

-Чому б і ні? Будемо вдвох кататися. До речі, ти набоїв взяв? Ми ж постріляти збиралися.

-Так. Коробку. – Під сорочкою навипуск у Джона була кобура із пістолетом.

Зробивши поворот, дорога раптом вийшла з лісу. Вони опинилися на широкій ділянці пляжу, до якого підступали сосни, а з другого боку починалося водосховище. А на пагорбі поряд височіли стіни будинку. Саманта зупинила авто, і вони вийшли на м’який пісок. Вдихнувши на повні груди, Джон подивився наверх, на пагорб із будинком. Точніше, із тим, що від нього залишилося.

-Це і є те саме місце?

-Так. Моя мрія.

Стіни з темно-червоної цегли були ще міцними. Над ними навіть збереглася частина гостроверхого даху, хоча у покрівлі зяяли дірки. У кількох вікнах другого поверху можна було розгледіти дерев’яні рами – на відстані важко було сказати, напівзгнили вони чи, навпаки, висохли і стали міцними. Інші ж віконні отвори являли собою просто провалля. Крізь них було видно кущі, які виросли у цих стінах. Джон уявив собі, який вид відкривався колись з другого поверху – і на водосховище, і на ліс…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше