Ті, що не бачили неба

12. Воля.

Саманта в’їхала у ворота, які вели на територію лікарні. Джон ще не бував тут, але знав, що сама лікарня побудована і функціонувала задовго до катастрофи. Тоді вона займала велику територію та налічувала дванадцять будівель, але з тією кількістю людей, яка залишилася у місті, у цьому просто не було потреби, не вистачило б і лікарів, і медсестер. Тому декілька будівель у далекій частині території просто розвалювалися, як і багато інших у місті, інші законсервували, а наявні відділення зменшили у розмірах та розмістили у двох будівлях. У третій працювала медична школа, де бажаючих навчали, щоб отримати професію лікаря чи медсестри.

Саманта добре орієнтувалася на території, і швидко доїхала до потрібної будівлі. Залишивши машину на стоянці біля входу, вони пройшли у вестибюль, де розміщувалася і реєстратура. Підійшовши до одного з віконець, Саманта швидко сказала щось сестрі, - мабуть, куди вони йдуть і до кого. Потім вони з Джоном попрямували до ліфта, з якого вийшли на сьомому поверсі. Стан ліфту Джону не сподобався, і він вирішив перед поверненням спитати, де тут сходи: вниз – то не вгору. А днями, подумав він, треба буде влаштувати у лікарні перевірку стану ліфтів та усього іншого, що відноситься до відома міського інженера, а не лікарів. А от запах у лікарні стояв такий, який не можна сплутати ні з чим. Будь-хто, навіть якби його привезли сюди з зав’язаними очима, відразу б зрозумів, куди він потрапив.

Саманта явно була тут не вперше, - коли вона привіталася з лікарем та двома медсестрами, яких зустріла у коридорі, вони відповіли їй, як старій знайомій. А Джона впізнали після недавньої телепрограми. Мабуть, Том не збрехав, що її дивилося усе місто.

Вони підійшли до дверей у кінці коридору. Джон приобійняв Саманту за талію, вони постукали у двері і через секунду опинилися у палаті.

Палата була розрахована на одного хворого, досить велика, тут навіть були телевізор на стіні та телефон на тумбочці. Пара стільців біля стіни, двері, за якими явно ховався окремий невеликий санвузол, і, звичайно, ліжко.

На ліжку напівсиділа Люція, і, побачивши гостей, вона вимкнула телевізор за допомогою пульта. Явно швидко навчилася з ним управлятися.

-Привіт! – Сказала вона.

-Привіт! Як себе почуваєш? – Спитала Саманта, а Джон посміхнувся. Погляд Люції впав на руку Джона на талії Саманти, і її очі трохи звузилися, але більше ні в чому вигляду вона не подала. І спокійним доброзичливим тоном відповіла:

-Ну, вже точно краще, ніж раніше! А тим більше, - ніж у тому підвалі. – Вона подивилася Джону в очі. – Ще раз дякую! Навіть не знаю, як можу це сказати…

-От цього не треба, - сказав Джон серйозно. – Ви обидві з Маріанною залишилися живі, це головне. Для мене теж. І до того ж, - він посміхнувся, - я вирішив цікаву задачу і допоміг викрити цих покидьків. Хіба цього не достатньо?

Як не дивно, він зміг роздивитися Люцію тільки зараз. У підвалі все-таки було напівтемно навіть при увімкненій лампочці, та й не до того було, навіть незважаючи на те, що вперше він побачив її абсолютно голою. Тоді у нього відбилося у пам’яті тільки те, що вона була досить високою, ненабагато нижчою за нього, і з чудовою фігурою. І, звісно, що у її зовнішності змішалися риси різних рас.

Фігуру було видно навіть під мішкуватою піжамою, яку їй видали у лікарні. І кожен її рух був витончений, граціозний, навіть, коли вона рукою із довгими пальцями поклала пульт від телевізора на простирадло поряд із собою. Шкіра у неї була світло-коричневого кольору, довге чорне волосся спадало на плечі, обрамляючи обличчя з красивими рисами, виразними вилицями, правильним підборіддям. Розріз очей у Люції був суто азійський, але самі очі – яскраво-блакитні.

Джон та Саманта присіли на стільці, що стояли біля стіни.

-А дійсно, як у тебе справи? – Спитав Джон.

-Зважаючи на усе – добре! – Люція була оптимісткою. Джон знову звернув увагу на характерний акцент, із яким вона розмовляла. Але це тільки додавало незвичайності її образу. – Тут до мене усі так добре віднеслися… - Вона зробила паузу, а потім показана на вікно. – Тільки туди вже хочеться. Вибратися звідси.

Формально, пояснювала Саманта, її свободу ніхто не міг обмежити. Але Люцію дуже попросили поки що нікуди не виходити, і вона не могла відмовити, - та й куди їй було іти?

-Ще недовго залишилося терпіти. Може, день чи два, - заспокоїла її Саманта. – Коли буде зрозуміло, що далі з нашими братами… Та й тобі стане остаточно краще, так сказали мені лікарі. Але, якщо чесно, ми поки не знаємо, що з тобою робити далі. Коли ми знайшли розбитий літак, там нікого не було. І тим, хто літав над нами, подали знак, що живих людей не залишилося. Тепер ми не зможемо зв’язатися з твоїми земляками, і повернути тебе назад.

-От і добре! – Здивувала їх Люція. – Невже ви не дозволите мені залишитися? Невже я даремно вивела з ладу літак, щоб він упав у вас, - а ви захочете повернути мене назад?

-Що ти зробила?! – Одночасно спитали Джон та Саманта. А Люція відповіла їм абсолютно спокійно, описуючи свої дії. Втім, Джон ще у підвалі помітив, що її холоднокровності можна позаздрити, і вона вміє швидко приймати рішення і пристосовуватися до обставин.

-У нас знають про ваше місто, розумієте? Про те, що тут залишилися люди, які вирішили не йти до великих сховищ, і яких не брали до нас… І що місто намагається жити так, як жили до холодних років, до того, як усіх змусили жити під дахом. І я знала, що буду над цим містом пролітати. Спеціально прочитала про маршрут, і про те, як він відображається у польоті. Там стоїть такий екран, на якому показується мапа і місце, де ти знаходишся зараз. І про те, що у випадку аварії розкривається парашут, на якому увесь літак м’яко приземляється, теж прочитала. І про його комп’ютерну систему автоматичного керування. Тому після зльоту я зняла одну панель у салоні. Відкрутила кілька гвинтів пилкою для нігтів. Потім дивилася на екран, і коли на мапі літак опинився над містом, подивилася вниз. У мене навіть маленький бінокль був, я побачила, що тут живуть люди, хтось ходить, їздить… І як тільки пролетіла те місце, де живуть люди, взяла пилку і замкнула проводи, які йшли до комп’ютера управління. У літака тут же зупинилися двигуни, і розкрився парашут. Все так, як я і хотіла. Я спеціально зробила так, щоб літак не впав на когось на землі. Думала, що вийду і піду шукати людей. Але хто ж міг подумати, що його завалить уламками, так, що не можна буде відкрити двері? І що першими, хто зможе витягти мене звідти, будуть ці… - Вперше її голос затремтів. - Які посадили мене до свого фургона, тут же підпалили літак, - і отут я зрозуміла, що навряд чи у них добрі наміри. Але вже не могла звідти вибратися. У них двері у машині не можна відкрити зсередини. І вони мене кудись повезли.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше