16. Злочин.

Гаррі Пенн підійшов, коли Джон тримав у руках карбюратор. Карбюратор був величезний, більший за людську голову, і дуже складний. Він був встановлений на величезному восьмициліндровому двигуні величезного дводверного автомобіля, - Джон міг тільки здогадуватися, скільки палива той повинен був витрачати. Але брати Пенн казали, що такі машини стабільно купують, та й на вулицях міста їх траплялося чимало. Хоча навіть за мірками цього колишнього звалища – то були старі машини, але робили їх у той час, коли не шкодували металу, а сам автомобіль повинен був служити довго. І ніякої електроніки у них не було. Тож, відновити їх було нескладно, - чи було б, якби не складні механічні вузли, із якими самі Пенни та їх робітники розібратися не могли. Тому й були раді допомозі Джона, для якого це було не тільки просто, - це було задоволенням: розібратися, як працює щось металеве та механічне, із багатьма приводами та деталями, що рухаються. Як от цей карбюратор. Джон тільки-то закінчив допомагати одному з робітників збирати його, і тепер треба було поставити вузол на двигун, який після цього завести. Як і казав Гаррі, слухати такі двигуни можна було, як музику, і Джон завчасно смакував цей момент. Але не судилося, бо підійшов Гаррі та торкнув його за плече:

-Тебе шукає поліція, Джоне!

Карбюратор відправився на стіл, - робітник взяв його і поніс до місця, де стояв автомобіль із відкритим капотом. А Джон вийшов надвір, де стояв поліційний автомобіль. А поряд із ним – детектив Рендел із напарником. Обличчя у них були похмурі.

-Містер Барр просив, щоб ви проїхали з нами до того місця, де він зараз.

-Що сталося? – Джон відразу зрозумів, що це щось страшне.

-Він вам сам розповість на місці. Сідайте.

-Я сам поїду за вами. – Джон кивнув на свій позашляховик. – Покажете дорогу.

-Добре, хай буде так.

Куди б вони не їхали, думав Джон, жмурячись від сонця, що сідало, його арештовувати не збираються, інакше б не дозволили самому сісти за кермо. І, куди б вони не їхали, звідти доведеться якось вибиратися…

І знову машини виїхали з обжитої частини міста. Вони попрямували на північ – там, серед руїн закинутих будинків, височіли декілька доволі високих, вкритих здебільшого лісом, гір. Власне, на двох найближчих до житла Джон і пропонував побудувати вітрогенератори для резервної електростанції.

Джон там іще не бував, хоча й знав, що навіть до їх верхівок ведуть дороги, правда, грунтові, і далеко не кожен автомобіль там проїде. Хто і коли проклав ці дороги, він не знав, але зараз там, вочевидь, майже ніхто не їздив. Хіба що якась компанія молоді захоче усамітнитися подалі від людей…

Правда, під’їхавши до однієї з гір, поліційне авто не почало підніматися до верхівки, а звернуло ліворуч до підніжжя. Дорога тут також була погана, і Джон, тримаючись за авто детективів, їхав повільніше, ніж дозволяла його машина. Думок не було, а час немов би зупинився… Але ось вони проїхали невеликий, але густий та темний ліс і опинилися на невеликому майданчику перед схилом. От тут машин було багато. Три патрульних, автомобіль містера Барра, невелика пожежна машина, авто медиків і ще один фургон, темно-сірий та без вікон, про призначення якого Джон міг здогадатися…

Свою машину він поставив з краю майданчика. Тільки вийшовши з-за керма, він побачив невеличкий отвір у схилі, - очевидно, вхід до печери. Біля входу стояв містер Барр. Джон відразу підійшов до нього і спитав:

-Що сталося?

Містер Барр похмуро подивився на нього і коротко відповів:

-Найгірше.

-…І я відразу хочу попередити, що видовище важке, - сказав містер Барр. – Але я впевнений у твоїй стійкості… Взагалі, нам дуже бажано формальне упізнання на місці, але не суддю ж сюди тягнути: він і спуститися у печеру не зможе. Вік усе-таки… І до того ж, може, ти щось нам підкажеш.

-А що все-таки сталося? – Запитав Джон. - Обвал?

-Злочин! – Коротко відповів містер Барр.

І пішов до печери. Джон – за ним. Все-таки довелося зайти сюди, де не видно неба, подумав він. А якби він тоді не відмовився їхати із Самантою? Може, це б її врятувало? Він вперше у житті був у печері, і, незважаючи на обставини, автоматично підмічав оточуючі деталі. Пожежні протягнули троси, за які можна було триматися, пересуваючись тут, і встановили освітлення, але усе одно склепіння ховалися десь у темряві. Але можна було розгледіти кам’яні стовпчики, що ніби звисали зверху, Джон пригадав, що вони називаються сталактитами, - про це він колись читав у Корпусі. Можна було розгледіти кажанів, стривожених вторгненням у їхній світ, - вони хаотично літали по печері, влітали та вилітали назовні.

Ліворуч від входу лежав на боці невеликий червоно-білий мотоцикл, а поряд із ним білий відкритий шолом. На мотоциклі у печеру не в’їхали, усе говорило про те, що двоє чи більше людей затягнули його сюди а руках та кинули убік. Мабуть, щоб ззовні він не привертав увагу людей, які можуть випадково тут опинитися. Джон подумав, що так жодного разу і не бачив, як Саманта їздить на мотоциклі, тільки чув від неї, яке задоволення це дає. І сам хотів якось спробувати…

А містер Барр ішов далі. Перша частина печери закінчилася, далі вузький прохід вів до коридору, що йшов донизу. Якби не троси, які натягнули пожежні, і за які можна було триматися, пересуватися тут було б нелегко, нахил був досить серйозний. До того ж, коридор повертав праворуч, хоча й не різко, але загально майже під прямим кутом. Звідкілясь зверху сочилася вода. Було чутно, як краплі б’ють по кам’яній підлозі.