17. Лють.

Джон вперше був на похороні. І тепер стояв і дивився, як труну опускають у землю. Разом із частиною його власного життя.

Невеличка юрба включала усіх. Мер та усі міські комісари, усе керівництво поліції, інших міських департаментів, звичайно, прокурор із заступниками, що залишилися, та ще кілька співробітників, - мабуть, ті, що працювали із Самантою. Керівники інших міських департаментів, декілька юристів. Ще хтось з просто знайомих Саманти, - наскільки знав Джон, по-справжньому близьких друзів у неї не було. І, трохи в стороні від усіх, Люція.

Окремо стояла група, у якій виділялася постать судді Гернела. У чорному плащі, у капелюсі, з якого стікала вода, - якраз ішов дощ, і людина із менш раціональним, ніж у Джона, поглядом на світ, сказала б, що саме небо плаче разом із людьми, - суддя стояв, спираючись на палицю, в оточенні родичів. Усі інші були двоюрідними дядьками і тітками та троюрідними братами і сестрами Саманти. Родичів більш близьких, ніж суддя, у неї не було.

Вперше Джон був сьогодні присутній і на церковній службі. Віруючим він не був, і сумнівався, чи має право увійти до храму, але пастор, якого він спитав про це, сказав, що якщо його скорбота щира, то й дорога до храму відкрита.

А тепер він стояв серед людей, але безкінечно самотній. І розумів, що тепер це відчуття його не відпустить. Він не казав «ніколи», але…

Суддя подивився на Джона і зробив крок у його бік, вийшовши з групи родичів, яка оточувала його. Джон вирішив, що повинен підійти до нього сам. Але не знав, що сказати.

-Тепер ми повинні висловити один одному співчуття, так? – Першим порушив мовчання старий. – Але чого будуть варті слова…

-Тепер – так, сер, - погодився Джон. – А я ж так і не сказав: «кохаю»…

-Саммі знала це і без слів, - тихо промовив суддя. – І теж кохала. Не сумнівайся. Я був спокійний за вас, спокійний за мене, коли я помру. А вийшло он як… - Він зітхнув. Слова тут були зайві. – Ми ще поговоримо. Обов’язково. А тепер вибач, мені час їхати…

Судді важко було довго стояти, але Джон помітив, що й інші потихеньку потягнулися до виходу з кладовища, а могила була майже поруч із ним. Суддя рухався досить легко, як для людини його віку, хоча й користувався палицею. А коли він вийшов за ворота цвинтаря, помічник відкрив перед ним задні двері автомобіля, довгого, чорного, зі світло-коричневими бортами, майже химерної форми, із двома довгими хвостами, немов у риби, по боках багажника. Помічник сів за кермо, і машина плавно від’їхала. Поряд із водієм сиділа місіс Пікріл, витираючи сльози. Усі інші теж почали розходитися, і Джон залишився майже сам.

До нього підійшла Люція.

-Я не могла не прийти, - сказала вона. – Саманта стільки зробила для мене… Вона не була зобов’язана. Вона хотіла допомогти. Вона була однією з кращих людей, кого я знала…

-Так… - Що тут можна було іще сказати?

Люція сказала ще кілька фраз про співчуття. Вона говорила щиро, але скоро зрозуміла: Джон зараз потребує, щоб його залишили самого. Попрощалася і пішла. Десь краєм свідомості Джон сподівався, що вона не буде вважати його неввічливим.

Він не знав, скільки саме часу простояв так. Але врешті-решт теж вийшов із цвинтаря – останнім. Його автомобіль самотньо стояв під дощем – Джон залишив його далі, ніж були усі інші, які вже поїхали. Сівши за кермо, він відкинув каптур на куртці, купленій у перший день за порадою самої ж Саманти. А надягнути її вперше довелося тільки сьогодні…

Що повинно бути далі? Чи прийнято тут влаштовувати якісь поминки? Джон не знав, і його ніхто не запрошував. Залишалося їхати додому, у порожню квартиру. Він раптом зрозумів, що, хоча дехто з його знайомих у Корпусі помер, він ніколи не знав, що далі стається з тілами. Церемоній похорону ніхто точно не влаштовував. Невже просто спалювали? Чи це ще кращий варіант? Треба буде, подумав він, при нагоді спитати в Люції, як із цим у «нових римлян». І тут же здивувався, слідкуючи за «двірниками», що змахували з лобового скла краплі дощу: які думки лізуть у голову в такий час…

Вдома він дістав з шафи фужер та пляшку бренді. Джон не хотів напиватися, але відчував потребу трохи заспокоїти нерви. Справа була не у скорботі. Скорбота залишиться ще надовго, але тепер місце поряд із нею у душі займала лють.

Хтось, - це була не одна людина, якщо їх можна було назвати людьми, - не просто забрав життя у чудової дівчини. Вони не просто катували її із максимальною жорстокістю. Мабуть, вони насолоджувалися криками болю та конвульсіями… Але їм було цього замало. Спосіб, який вони обрали для цього, повинен був, здавалося Джону, розчавити Саманту морально. І справа навіть не у тому, що з моменту, коли на ній застібнули кайданки, - може, трохи пізніше, коли з неї почали зрізати ножем одяг, коли вона зрозуміла, що це не дружній жарт, - дівчині стало очевидно, що живою вона з цієї печери не вийде… Але те, що сталося потім… Це був не тільки біль. Саманта була не просто розумною дівчиною, - вона була творчою натурою. А останню добу чи навіть більше, - хоча сама вона не знала, скільки часу минуло, їй це могло здаватися й тижнем, - у неї було тільки тіло, яке страждало. Хто б не зробив це, вони не тільки замучили та убили її, але й принизили.