23. Докази.

-А нічого, що ми уночі? – Здивувалася Люція. Нас не виженуть?

Після тривалого запливу вони з Джоном ще довго пробиралися пішки містом. Джону ніколи не доводилося не тільки плавати так довго, але й ходити пішки, ще й крадькома, намагаючись, щоб ніхто не побачив. У мокрому одязі, та на нічному вітерці, обидва тепер тремтіли від холоду, гірше, ніж коли пливли.

-А хіба у нас є вибір? - Питанням на питання відповів Джон. – Нам потрібна допомога. До того ж, дивись: у вікнах горить світло. Хтось точно не спить.

-А чому ми прийшли саме сюди?

-Це одне з двох місць у цьому місті, де ми можемо бути у відносній безпеці, бо є усього дві людини, яким можна довіряти у цьому місті. І воно виявилося ближчим до води, - сказав Джон. А потім він взяв до руки дверний молоточок, і став гучно стукати у двері.

Як не дивно, їм майже відразу відкрили. У дверях стояла місіс Пікріл.

-Кому це треба у такий час? – Невдоволено пробурмотіла вона, але потім роздивилася незваних гостей. – Джон? Що з вами сталося, що ви з дівчиною у такому вигляді?!

-Зараз немає часу пояснювати! Впустіть нас, будь ласка. І будіть суддю! Так, я розумію його вік, але тут – справа життя та смерті! – Він майже відтіснив економку та увійшов до будинку, впустив Люцію та зачинив за ними двері. І тут почув голос старого судді:

-А я й не сплю! У моєму віці проблема – скоріше безсоння, ніж сон. Якщо справа життя та смерті – заходьте!

Джон опинився у вже знайомій кімнаті, а Люція була тут, зрозуміло, вперше. Обстановка, звичайно, вразила її, а тим більше – фігура судді Гернела у його улюбленому кріслі. Джон не попередив її, куди саме вони намагатимуться дістатися. Хоча дівчина так втомилася, що їй було майже все одно.

-Вітаю вас цієї нічної пори! – Сказав суддя. – Я розумію, що просто так ти, Джоне, не завітав би до мене. Міс Огеде, завжди радий вас бачити, навіть більше, ніж по телевізору! Але перед тим, як ви розповісте мені, що сталося… Місіс Пікріл, будь ласка, знайдіть для Джона щось перевдягнутися, з тих речей, що залишилися після Пола. Це був мій онук, - пояснив суддя. – У вас приблизно однаковий розмір… А для дівчини – хоча б халат!

-Дякую, суддя. Але перед тим, як ми зробимо це, подзвоніть, будь ласка, містерові Барру, і попросіть терміново приїхати сюди. Одного, і нікому про це не говорити. І захопити із собою магнітофон для відтворення записів на магнітному дроті, я бачив такі у поліції. А ще – трохи набоїв, а то мої відсиріли. – Він назвав калібр. – А то мені треба буде довго пояснювати, я краще зроблю це один раз.

-Тоді дай мені, будь ласка, телефон, - попрохав суддя. Апарат на довгому проводі стояв на тумбочці трохи далі від нього. Набрав номер, - скоріше за усе, він подзвонив заступнику начальника поліції додому. І після короткої розмови сказав, що містер Барр приїде хвилин за двадцять. До кімнати увійшов помічник судді, який цього разу ночував у його будинку і, на відміну від господаря, у момент, коли прийшли гості, спав. Він і виглядав відповідним чином.

-Що сталося, сер? – Спитав він суддю.

-Щось надзвичайне, Ден, - коротко відповів старий. – Дізнаємось потім.

З’явилася місіс Пікріл і доповіла, що у сусідніх кімнатах приготувала гостям одяг.

-А поки ми будемо перевдягатися, суддя, дивіться, щоб ніхто нікуди не дзвонив. Хай місіс Пікріл і Ден залишаються з вами у кімнаті, нікуди не виходячи. У разі чого – покличте мене.

Суддя подивився на Джона із подивом, але сказав:

-Я просто не буду класти слухавку на важіль.

І поклав її поряд із апаратом.

-Якби мені подзвонив з таким проханням хтось інший, Ваша честь, навіть не знаю, що б я робив, - щиро сказав містер Барр. Увійшовши до кімнати, він з подивом побачив там усіх – суддю Гернела, місіс Пікріл, Дена, а також Джона, який був одягнутий явно у чуже, хоча й підперезався своїм улюбленим ременем із великою пряжкою, і Люцію у світлому махровому халаті і з розпущеним мокрим волоссям. Тут же був Мосс, Джона він уже знав, і Люції теж дав себе погладити. – А тут у вас таке зібрання…

-Я подзвонив на прохання Джона, - пояснив суддя. – Ще не знаю, що сталося, але якщо вони удвох вломилися до мене уночі, промоклі з голови до ніг, хоча дощу не було, і Джон попрохав вас викликати, - для цього були підстави.

-Слухаю тебе, - обернувся до Джона містер Барр.

На Джона із питанням в очах дивилися усі, окрім Люції. І він розпочав:

-Я вирішив спробувати самостійно з’ясувати, хто і чому убив Саммі. Ви ж не думали, що я залишу це просто так..? І я з’ясував це, але одночасно виявилося, що справа набагато серйозніша, ніж будь-яке убивство, - у місті існує таємна організація, спрямована на убивства та захоплення людей, а також на те, щоб змінити самі основи життя нашого міста. І очолює її людина багата, із досвідом впливу на людей, але, на мою думку, психічно хвора. Ця людина – міський комісар Пітер Белл, а входять у неї десятки, а може, і сотні людей, і усе це – люди при владі, люди з мерії, - добре хоч, що поза підозрою у цьому сам мер, - поліції, прокуратури, національної гвардії… Навіть з лікарні. Я не знаю, кому тепер можна довіряти! Додам, що ця організація за особистим розпорядженням Белла хотіла убити нас із міс Огеде, і ще не знає, що ми залишилися живими. Що ви скажете на це, Ваша Честь, містере Барр?