Глава 5. Сюрприз

Фелісія Освальд

Після розмови з Кольтом на душі стало значно легше. Трохи дивно, що я використала охоронця, як свою персональну жилетку, але такого компаньйона я давно потребувала. Хоч наскільки хорошими співрозмовницями були мої фрейліни, їм я не виливала душу. Певно, до кінця не довіряла. Навіть Роксані, яку вважала своєю найкращою подругою і яку щиро любила. Може просто боялася, що вона не зрозуміє моїх хвилювань. Усі знатні леді ставлять статус вище за кохання. Кожна з моїх компаньйонок не сильно хвилювалася б, ставши нареченою принца. І я ж наче теж не хвилююся, але відчуття приреченості ніде не діваються. Втім, зараз я воліла б, щоб мій наречений повернувся і запанувала хоч якась стабільність. Страх війни, страх підвести свій народ значно сильніший за будь-які інші хвилювання.

Та про що це я взагалі? Ах, точно. Кольт люб'язно вислухав усі мої думки, а, зважаючи на те, що він лицар, я вірила, що все це залишиться між нами. Тепер мені страшенно хотілося знову розмовляти з ним, ділитися тим, що на серці. Він складав позитивне враження. Я навіть уявляла, що з часом Велларі стане моїм графом Науелом. Дональд роками був вірним порадником Аріани, досі вона в усьому дослухається до нього. Багато хто в давні часи вважав, наче між ними є щось більше, ніж дружба й повага, але насправді це зовсім не так. Мені була відома істина. Їх пов'язувало лише бажання дбати про Леонтайн, а Науел був хорошим другом мого батька, відданим йому всією душею.

— Ти якась замислена, — під час прогулянки прошепотіла Роксана. Вона тримала мене під руку і раз у раз намагалася заговорити, але я лише коротко кивала. До жвавого щебетання Олівії і Еленіки, що йшли позаду нас, я навіть не прислухалася.

— Хіба трохи, — зітхнула я.

— Про що думаєш? — намагалася дізнатися подруга.

— Та так, ні про що конкретне...

— Белла не прийшла зранку, — промовила очевидне дівчина.

— Вона покарана. Я заборонила їй покидати власну кімнату три дні. Як не дійде, прожену геть звідси, — згадуючи вчорашню виховну бесіду, зітхнула я. Роксана здивовано на мене подивилася і опустила погляд. Це вважалося великою ганьбою, якщо фрейліна безславно повернеться додому через якусь провину.

— Ти так розсердилася на неї... Що вона такого зробила? Стривай, це не через лицаря Велларі? — в подрузі прокинулася цікавість. Я всміхнулася.

— Це через її безсоромну поведінку. Вже сплутала всі межі, сама себе не тямить. Що думатимуть про мене, якщо мої друзі коять, що самі бажають?

— Так, це точно, — погодилася дівчина. Розмову довелося завершити, адже ми наблизилися до конюшні. Нарешті вперше за кілька днів у моєму розкладі з'явився вільний час. Леді Шарлот, управителька моїх слуг і мого життя, зробила мені справжній подарунок.

Побачивши свого прекрасного білосніжного коника, я надзвичайно зраділа. Його вже підготували до зустрічі зі мною. Стрімкий, граційний, норовливий і повний сил. Його звали Вітер. Характер повністю відповідав кличці. Вітер був останнім подарунком батька. Це все, що він встигнув зробити для мене перед своєю смертю, яка раптово настигла його за два дні по тому. Цей кінь був для мене справжнім символом єдності між мною і душею тата, наче так він був поруч. Можливо, це було дивно, але кінь королеви також подарований їй покійним королем. Хоч між ними не було кохання, він глибоко поважав і цінував дружину. Тепер я розумію, за що. Вона — лідер, який потрібен королівству. Та чи зможу ним бути я?

— І ти знову вся в думках, — прокоментувала Роксана, не поспішаючи підходити до своєї коричневої кобили.

— Певно, то день такий, — усміхнулася я, відчуваючи певну необхідність, щоб знову вилити всі свої висновки і риторичні питання розумному співрозмовнику. Він, до слова, супроводжував мене, але йшов далеко позаду фрейлін, аби не заважати розмові, але за всім спостерігати. Десь там був і лицар Ганс, голова охорони. Я час від часу чула його голос, проте він не був надто привітним сьогодні. Здавався навпаки роздратованим. Хоч і добре приховував всі свої емоції, та певні нотки настрою я все ж вловила.

Застрибнувши в сідло, я розправила свою сукню, що повністю вкрила спину коня, і пильно глянула на своїх супутниць і супутників.

— Оголошую змагання. Хто першим примчить до годинникової вежі і повернеться, на ось це ж місце, отримає особисто від мене подарунок — кулон з гербом королівства, — показавши прикрасу, що висіла в мене на шиї, учасникам забігу, я весело продовжила: — А хто останнім — виконуватиме якесь смішне завдання, яке придумає переможець. Всі готові? Вперед!

Вигукнувши так, я щодуху пришпорила коня й помчала вперед, змагаючись за першість із весняним вітром. Від мене не відставали. Раз у раз мене випереджала Еленіка, дуже вправна вершниця. Охоронці не насмілювалися обганяти, вони були тут лише задля охорони і цим мене дратували. Могли б позмагатися зі мною, весело ж! Та в якусь мить, коли ми вже бачили перед собою фініш, коли до нього залишалося зовсім трохи, а ми з Елені йшли синхронно, чорний кінь вистрибнув попереду нас на такій швидкості, що промайнув перед моїми очима, ніби морок. Лише, коли він першим прибув до визначеного мною місця, я змогла зрозуміти, хто ж вершник.

— У нас новий переможець, — всміхаючись, оголосила я і, швидко розстебнувши ланцюжок, зняла кулон зі своєї шиї і простягнула його юнаку. — Здається, ви знову перемогли.

— Мені не потрібна нагорода, — скромно промовив він.

— Але ви чесно її заробили. Прошу вас, — наполягла я. Кольт врешті погодився. А я краєм ока помітила вираз обличчя голови своєї охорони. Він закотив очі і невдоволено нахмурився. Якщо ще першого разу мені могло здатися, то тепер — навряд чи.

— А хто в нас прибув останній? — весело спитала Олівія.

— Цей охоронець, — відзвітувала Роксана.

— Лицарю Велларі, ви маєте придумати завдання для того, хто програв змагання, — заявила Еленіка.