Глава 6. Отрута

— Варто! — вигукнула я, кинувшись до нещасного, що захлинався. Коли охоронці вбігли за мною, я могла наказати лише одне: — Лікаря! Хутко!

Оцінивши ситуацію, вони метнулися в коридор. Їх швидкі кроки ставали все тихішими. А ось кашель Кольта навпаки лише сильнішав. Він захлинався. Стало очевидно, що цілитель просто не встигне його врятувати. Все, що зможе, хіба що констатувати смерть. Зараз вирішальні миті. Тут немає нікого, окрім мене. Тому я повинна йому допомогти, інакше на одного лицаря стане менше.

— Кольте, все буде добре. Зараз... Зараз, — прошепотіла я, заспокоюючи не то його, не то себе. На щастя, діяти в подібних ситуаціях мене навчили першою справою, щойно я стала спадкоємицею престолу. Так що, як вивести отруту з організму, я знала добре.

Потрібне вугілля. Звичайне дерев'яне вугілля. Схопивши келих з полиці, я потягнулася до каміна, на мідній таці якого дотлівали вуглинки. Забувши про все на світі, я руками схопила кілька з них і кинула в посудину. Шкіру обпалило, але я навіть не звернула на те уваги. Хутко взявши глечик з водою, я понюхала її (врешті отрута могла б бути й в воді), але, переконавшись, що вона придатна для пиття хоча б з першого погляду, налила у келих. Ложкою розмішавши вуглинки в воді, кинулася до нещасного, що вмирав від конвульсій.

— Це потрібно випити! Ну ж бо, давай, допоможу, — не впевнена, що він чує і розуміє, прошепотіла я і присіла біля нього, піднімаючи його голову і вливаючи в рота рідину.

— Ковтай... ковтай... ковтай, — просила, трохи налякана, але впевнена в своїх діях.

Відкинувши пусту склянку, я принесла тацю. Не помилилася. Ліки дали ефект, викликаючи блювотний рефлекс. Отруту було необхідно вивести з організму. Терпляче підтримала знесиленого юнака, думаючи зараз лише про одне: де ж так довго носить клятого лікаря?

Двері скрипнули.

— Ну нарешті! Можна швидше?! — вигукнула я, миттєво повертаючись до входу. Однак, той, кого я побачила, видався не тим, на кого сподівалася. Переді мною стояв власною персоною наш не довгожданий гість принц Едгард Харрісон, племінник королеви Аріани та вже відомої мені леді Клари. За його спиною показалася розгублена Шарлот.

Варто сказати, я настільки здивувалася, що навіть не знала, як відреагувати, і що сказати. Однак, не довелося. Вже за мить двері відчинилися ще раз. Лікар, якого я вже зачекалася, влетів у кімнату так швидко, що трохи зачепив плечем принца. Ну а звідки йому було знати, що то принц? Людина виконувала свою роботу!

— Його отруєно. Я змусила його випити розчинені вуглини, — повідомила цілителю, вважаючи, що й Едгарду цікаво дізнатися, що тут таке відбувається.

— Вам вдалося вивести отруту. Чудово, Ваша Високосте. Тепер є шанси, що я зможу його врятувати, — пролепетав лікар. Мені ж довелося зайняти нашого гостя, хоч насправді я воліла б залишитися поруч з нещасним лицарем.

— Повідомляйте мені про його стан, — попросила я, перш ніж покинути кімнату. Варто зауважити моя сукня дещо забруднилася в попіл і воду, а руки тремтіли від нещодавно пережитого стресу. Вигляд ще той. Втім, я з цього приводу сильно не хвилювалася. Врешті зачарувати небожа моєї мачухи планів не було, однак поводитися лояльно все ж доведеться.

— Прошу мені пробачити мій вигляд... і те, що не зустріла вас, — промовила я, трохи сором'язливо всміхнувшись.

— У вас була поважна причина, міледі. Я переконався в цьому, — люб'язно відповів той. Моя усмішка стала яскравішою.

— Ви справді так вважаєте?

— Авжеж. Врятувати життя людині важливіше за будь-яку дипломатичну бесіду.

— Згодна з вами, — кивнула я, але Едгард продовжив.

— Тим паче тепер, коли я прибув з метою просити вашої руки, ми, гадаю, матимемо достатньо часу, аби спілкуватися і знайомитися. Кілька втрачених хвилин і забруднена сукня не зіпсують того, що я вражений вашою вродою.

— Дякую, — лише й встигла вставити, бо він знову говорив.

— Однак, гадаю, мені варто залишити вас, аби ви могли привести себе в порядок, — прозвучало так, немов він соромився мого неохайного вигляду, хоч і знав причину цього. Окинула принца поглядом. Не зважаючи на довгу дорогу, він виглядав бездоганно. Білі штани, коричневий каптан з золотими лампасами, гладенько вкладене волосся. Він був симпатичним на зовнішність, хоч риси його обличчя видавалися занадто м'якими для чоловіка. І все одно було щось в ньому, що мене не вабило. Певно, висока самооцінка. Це був класичний син короля з мріями про престол. Та ось лише трон його батька успадкує принцеса Габріель, тому Едгард прибув сюди. Йому потрібна корона мого королівства.

— Ви маєте рацію. Зустрінемося пізніше, а поки, гадаю, ви волієте відпочити з далекої дороги. Шарлот, скажи, для нашого гостя вже готові апартаменти?

— Ще від учора, Ваша Високосте, — промовила жінка.

— Тоді, будь так ласкава, проведи Його Високість до його покоїв, — попрохала я. — А потім повернися до мене. Мені знадобиться твоя допомога. Принце Едгарде, я була дуже рада вас бачити.

Завершивши з люб'язностями, радо пірнула в свої покої, відчуваючи роздратування. Наче мало мені було всіх проблем, ще й цей родич королеви звалився на голову. І хто міг отруїти Кольта? Невже... Перша підозра впала на Беллу. Якщо вірити словам лицаря, він прогнав дівчину зі своєї кімнати, відмовив їй. Я ж потім покарала негідницю. Можливо, це розізлило її? Та чи здатна вона на таке? Відібрати життя? Хтозна... Не можу точно стверджувати, що ні. Її характер запальний.

Коли Шарлот повернулася, служниці вже завершували мій новий образ. Вони порадили мені одягнути ніжно-бузкову сукню і грайливо розпустити волосся для свята на честь Едгарда, яке мало відбутися ввечері. Зізнатися чесно, мені було глибоко чхати на мій зовнішній вигляд (як і на свято, як і на гостя), тому я слухняно погоджувалася на всі пропозиції. А ось що не могло змусити мене бути такою інертною — це поява розпорядниці мого крила.

— Як ти можеш пояснити ситуацію, що склалася? — суворо спитала я, щойно жінка увійшла в покої.