Та єдина, яку він шукав

Глава 7. Хто винен?

Наступний ранок я трохи порушила свій режим дня, адже одразу після сніданку замість уроку відвідала Кольта ще раз. Тепер уже він був при тямі. Коли я зайшла, сумно дивився у вікно перед його ліжком, де гойдалася від вітру гілка вишні. Його погляд був збайдужілим і мутним. Однак, щойно він помітив мене, одразу зробив спробу піднятися. Власне, дуже кволу спробу, бо вже за мить знесилено впав на перину.

— Чшш, вам ще не можна вставати... — майже лагідно мовила я, поправивши юнаку подушку. Він вдячно і дещо ніяково всміхнувся мені.

— Пробачте, Ваша Високосте. І дякую. Якби не ви...

— Здається, ми помінялися ролями? І захист потрібен саме вам, — пожартувала я. Кольт кволо засміявся.

— Ви прекрасно впоралися з моїми обов'язками, — мовив він.

— Дозволите присісти? — я бачила, наскільки сильно хвороба підкосила лицаря. Його обличчя змарніло, немов би він вже довгий час провів з пропасницею. Хотілося якось підтримати. А тому замість того, щоб спитати про самопочуття і піти геть, я вирішила залишитися на довше.

— Будь ласка, міледі, — швидко промовив він, по-гостинному дозволяючи зайняти крісло біля ліжка.

— Як ви почуваєтеся? Дуже погано? — співчутливо скривилася.

— Напевно, мій вигляд не дуже, якщо такі припущення, — Кольт намагався здаватися веселим і розважливим, але він обманював. — Завдяки вам скоро стану на ноги. Не терпиться повернутися до своїх обов'язків.

— Хто міг бажати вам смерті? — це питання було головним нині. Юнак задумався.

— Не знаю... По суті, мені багато заздрили. Можливо, хтось з них.

— Може вам погрожували?

— Окрім леді Белли, ніхто, — весело мовив він. — Однак, я зовсім не підозрюю вашу фрейліну.

Белла... Серце стиснулося тривогою. А якщо таки справді вона?

— Ваші очі сумні. Ви хвилюєтеся. Невже ви виказали таку честь своєму слузі? Я не гідний, щоб бути в ваших думках, однак ваша турбота мені дуже приємна, — тепло всміхнувся лицар.

— А знаєте, я справді схвильована вами, — зізналася я, згадуючи королеву. — Її Величність просила мене запам'ятати цей день — день, коли від мене вперше залежало чиєсь життя. Бездіяльність, як і дія, мають відповідальність. Відчуття, наче тепер я відповідальна за вас. Хоча насправді я відповідальна за кожного в цьому палаці... і в цій державі.

Кольт не поспішав відповідати. Проте його погляд ніжнішав.

— Її Величність дуже мудра. Вона гарно вас підготувала.

— Це правда. Вона — не моя мати, проте я б воліла, щоб вона залишилася зі мною й після моєї коронації. Я знаходжу у ній підтримку. Крім того, досі я не знала, як вона ставиться до мене. Її професійність вражає. Однак, тепер я затямила: вона не мати й не мачуха, однак, окрім неї, в мене нікого немає. І її тепле ставлення дуже помітно. Якщо придивитися у звичний холод яскравих очей, можна помітити вогонь щирого серця. І чому я розповідаю вам це все?

— Певно, тому, що довіряєте... — всміхнувся він. — Розповідайте ще. Я — хороший слухач, у мене є вуха, але почуте ніколи не перейде до мого язика. Повірте мені, міледі. Якщо хочете розповісти, що на серці, я до ваших послуг.

— Ви вмієте розташувати людей до себе. Я помітила це ще тоді, коли ви зацікавили всіх моїх фрейлін.

— Лише їх? — це питання було настільки грайливо-прямим, що я не знайшла так швидко відповіді, а він поспішив вибачитися. — Перепрошую...

— Мене ви цікавите лише як слухач і, звісно, охоронець, — врешті промовила я, не втративши своєї гідності в словесній баталії.

— Якщо ви висловите мені таку високу честь, я став би звати себе вашим другом. Звісно, не офіційно. Жодних додаткових зисків мені не потрібно, лише можливість бути вам ближчим, ніж просто один з охоронців, — мені здавалося, йому ставало все краще. Принаймні тепер він посміхався доволі часто.

— Ви ніколи не були одним з охоронців. Адже ви — лицар. Тому й здобули мою довіру. Не уявляєте, яке я відчуваю полегшення від того, що можу поділитися з кимось певними думками! Але мені вже час. Вам слід багато відпочивати, аби якомога швидше одужати, — гордо вставши з крісла, я тепло всміхнулася юнакові.

— Дякую, міледі! За все...

Саме в цю мить я й згадала дещо дуже важливе.

— Кольте, вчора ввечері я також приходила. Ви марили. Сказали дещо дивне. Наче маєте розповісти мені правду. Про що це?

На його обличчю промайнула якась думка, але він спішно приховав її з глибини своїх очей.

— Та не знаю... Видно, щось снилося...

Здалося, він не каже правди, але я сховала свої припущення і, побажавши одужання, покинула кімнату.

В голові повсякчас крутилися підозри. Що, як це дійсно була помста моєї фрейліни? Белла таки дуже гонорова. Якщо Кольт відмовив їй, ще й зізнався в цьому мені, за що я пригрозила прогнати вертихвістку з палацу, вона могла б і переступити межу, аби провчити лицаря. Могла ж? Чи все ж таки ні? Не знаю... Я зовсім заплуталася.

— Ваша Високосте, як почувається лицар Велларі? — спитав у мене голова охорони, що тепер всюди супроводжував мене.

— Він неодмінно одужає. Гансе, скажіть, ви просунулися вперед в пошуках винного? — стомлена важкими роздумами, спитала я.

— Поки не можу назвати його ім'я, але певні зачіпки ми вже маємо, — зізнався він.

— А чи є причина звинувачувати леді Беллу? — майже пошепки спитала я. Цієї ж миті мої фрейліни в компанії Едгарда з'явилися в коридорі. Принца тримали під руку Белла і Еленіка, весело сміючись з його жартів.

Ганс ніби здивувався, потім пильно глянув на мою подругу і повернув погляд на мене.

— Я проведу розслідування і дам вам точну відповідь щодо причетності леді Белли до отруєння лицаря Велларі.

— Маєте три дні, — вирішила пришвидшити справу. Хай більше працює, а то без Кольта здавалося, наче всі розлінилися.

Тож поки голова охорони мав шукати винного, мені довелося відправитися назустріч веселій п'ятірці. Хоча я б з більшою радістю звернула кудись.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше