Розділ 33 Найбільша цінність – людське життя. ( Соломія)

Розділ 33 Найбільша цінність – людське життя. ( Соломія)

« Здраствуйте!  Ярослав Вікторович, хочу розпочати свій лист зі слів вдячності. Дякую від усієї моєї родини і від мене особисто. Мене прооперували, пройшло вже дві неділі і лікар в Ізраїлі каже, що мій стан покращився і я починаю одужувати. Сподіваюсь, незабаром особисто зможу Вам подякувати за матеріальну допомогу і, що дали мені шанс на щасливе життя. З повагою Люся.»

І схожі листи Ярослав отримував від українських дітей майже щодня з різних куточків світу. Саме за його фінансування змогли  вилетіти на лікування за кордон  двадцять чотири важко хворі дитини, в яких не було коштів на лікування, але були високі шанси на одужання.

Після того злощасного вечора,коли Віка намагалась позбавити нас життя, Ярослав сказав мені, що найбільша цінність – людське життя.

 Стоячи на причалі, Ярослав дивився на відкритий ящик, в якому лежала велика кількість дорогоцінних  прикрас і навіть певний запас грошей. Він зрозумів, що ніякі коштовності не варті, щоб через них хтось помирав. І вирішив продати всі прикраси які він ховав, а на виручені кошти дати змогу діткам вилікуватись і повернутись до нормального життя.

Сидячи в кабінеті на дивані, Ярослав дочитав лист і зі щасливою посмішкою глянув на мене. Його очі сяяли, а на обличчі з’явились такі милі ямочки на щоках.

-Соломійка, я такий радий за Люсю, - він протягнув мені розгорнений лист,- поглянь, які красиві малюнки вона намалювала під текстом.

-Вона красиво малює, талановита дівчинка, - я притулилась до коханого чоловіка, - ходімо до наших діток. Як би Дениско не проснувся і не затіяв твоїй мамі чергову пісню.

Вже була середина осені. Раїса Петрівна з внуками гуляла на дворі, гріло осіннє сонечко і пролітало де -не -де павутиння. Напевно, настало бабине літо. Ярослав ніжно обійняв мене однією рукою за талію і ми направлялись по алейці до наших діток і мами.

-Люба, чому ти сумна? - звернулась я до Маргаритки, як стояла біля Дейсі і гладила її по голівці. Я  присіла біля принцеси яка вже пішла в перший  клас.

-Тепер у тебе є Дениска і ти мене не будеш більше любити, як раніше, -Маргаритка не підіймала на мене свої сумні очі.

-Доню, ти моя принцесо. Я тебе люблю, як власну доньку і так буде завжди, - донечка облишає гладити собачку і обіймає мене. Тихенько шепоче мені на вушко:

-Можна, я називатиму тебе мамою. У нс в класі у всіх діток є мами.

-Так, доню, звісно можна.

Поцілувавши Маргаритку в щічки, я пішла гойдати її на гойдалці…

 Ви ж пам’ятаєте старенького батька Віки, який хотів мене попередити про злі наміри його доньки. Так от, ми з Ярославом його відвідали в його скромній квартирі. Коли він відкрив двері своєї квартири і побачив нас на його очах з’явились сльози. Чоловік запросив нас до квартири.  Ми сіли в нього на дивані, а батько Віки сів на крісло навпроти і  розпочав вибачатися за його злочинну дочку, але ми знали, що його вини в тому немає, тому щосили намагались його заспокоїти. Ярослав запропонував йому щомісячну матеріальну допомогу, але чоловік навідріз відмовився. Нам вдалось таки вмовити дідуся,щоб до нього приходила хатня помічниця і допомагала йому прибирати і готувати їсти.

 Ярослав почав давати прибиральниці додаткові гроші на продукти і ліки для дідуся, адже ми бачили, що чоловік на всьому намагався економити. Помічниця тітка Ліда була товариською жінкою шістдесяти років і вони швидко потоваришували з батьком Віки і навіть разом виходили на прогулянку. Ось і добре, хоч якась радість з’явилась у житті старенького.

Росписались ми з Ярославом по-тихому, коли я була на п’ятому місяці вагітності і зразу ж поїхали з Маргариткою, мамою Ярослава і моїми батьками до Іспанії на відпочинок. На березі середземного моря Ярослав купив невеличку віллу з басейном, де ми і провели літню відпустку. Це була незабутня відпустка, але мене тягнуло на Батьківщину, і не добувши пару днів, ми повернулись до Києва. В аеропорту нас зустрів Сергій і ще один охоронець на пасажирському бусі. Сівши в машину, ми почали від’їжджати від аеропорту Бориспіль. Глянувши у вікно, я помітила свого колишнього чоловіка Олега, який сидів за кермом легкової машини біля посадки – висадки пасажирів. Мені стало чисто по людськи шкода колишнього, він був змарнілий, не поголений і сидів за кермом машини таксі, що свідчило не про найкраще його матеріальне становище. Напевно, затія жити за рахунок багатої дружини не увінчалась успіхом, але це вже його життя і тому я перевела погляд на дорогих моєму серцю людей які їхали зі мною у машині.

Коли я гойдала Маргаритку на гойдалці вона вигукнула:

-Мамусю!- Це слово з вуст Маргаритки розлилось хвилею щастя по тілу, -до нас татко йде з Дениском на руках. Мій маленький братик вже проснувся.

-Ви за нами не сумували?- запитав Ярослав, підійшовши до нас з Маргариткою  та тримаючи на руках маленького Дениска.

-Ми за вами дуже сильно сумували, наші найдорожчі хлопчики.

Підійшовши ближче, Ярослав поцілував мене і сказав мені наступні слова, не віддаляючись від моїх губ: - я кохаю тебе, моє сонечко.

-І я тебе понад усе на світі кохаю.

Ви гадаєте це кінець нашої історії? Ні, це тільки її початок, де буде любов, добро, турбота, щастя і шалене кохання, яке я і Ярослав пронесемо через усе наше довге життя.