Глава 2. Світ, що перекинувся за мить

Наближалося до кінця відпрацювання другого тижня перед моїм звільненням. Після роботи, по дорозі у свою порожню квартиру, вирішила нарешті купити що-небудь з продуктів та приготувати домашній їжі. З того часу, як пішов Олексій, я жодного разу не готувала вдома, харчувалася всухом'ятку, одними бутербродами. Дивно, на мене це було не схоже. Я любила готувати й завжди робила це із задоволенням, влаштовуючи своєму чоловікові гастрономічні подорожі та знайомлячи його з кухнями різних країн. А зараз для себе мені нічого не хотілося. Напевно, стрес так позначався.

Я припаркувала свою стареньку «Ауді» на стоянці та вискочила під дощ, щоб бігом добігти до супермаркету. Правду кажуть — шопінг творить чудеса. Побродивши понад годину між рядами з яскравими вітринами, нагорнула собі повний пакет продуктів, з яких можна було приготувати стерпний обід для п'ятьох. І куди мені стільки? Хоча в поліклініці не завадило б стіл накрити. Так би мовити, відхідні. Варто було про це подумати, як зрозуміла, що для застілля дечого не вистачає, і знов пробігла коло по магазину, докупивши сухе вино і торт.

Розплатившись на касі, потягнула куплене багатство в машину, засунула пакети на заднє сидіння і сіла за кермо. Рингтон виклику телефону в тиші салону здався несподівано гучним, навіть налякав мене. Я підняла телефон з сусіднього сидіння, міркуючи, що він провалявся тут безхазяйним, поки робила покупки в магазині. Виклик різко припинився, не встигла й відповісти. На екрані висвітилося «мама». Дев'ять пропущених викликів. Серце стиснулося в передчутті поганих новин. Я поспішно набрала номер сама, напружено чекаючи на відповідь.

— Мамо, що трапилося? — ще не почувши голос, запитала. — У тебе все гаразд?

— Мірочко, це тітка Галя, сусідка твоєї мами, — заговорила зі мною інша жінка. — Мамі твоїй стало погано, і я викликала їй швидку допомогу. Тобі ми не могли додзвонитися.

— Галино Іванівно, в яку лікарню її відвезли? Що з нею: тиск, серце? — тривога наростала, я в нетерпінні вже заводила мотор, затиснувши телефон плечем.

— Лікар сказала, що інфаркт міокарда, — повідомила невтішний діагноз жінка. — Її в кардіоцентр забрали.

— Галино Іванівно, спасибі, я вже їду туди. А Антошки не було вдома? — запитала я про молодшого брата. Хоча розуміла, що раз зі мною розмовляє мамина сусідка-подруга, то мого молодшого брата з його сімейством немає вдома. — Вони поїхали на дачу ще вчора, виноград закривати на зиму, — доповіла Галина Іванівна. — Я Антону не дзвонила, Люся не веліла. Сказала, щоб тільки тобі повідомила. Нічого Антошку турбувати з його мимро... Ой! Коротше, тільки тобі сказала зателефонувати.

— Добре. Я вас потім наберу або, швидше за все, заїду. Побачимося, якщо не сьогодні, то завтра. До побачення.

Моя машина, хоч і старенька, але швидко довезла до пункту призначення — в кардіоцентр. У приймальному покої я довідалася, в якому відділенні знаходиться мама, і помчала з'ясовувати стан хворої Людмили Миколаївни Рождественської. У відділенні мене зустрів черговий лікар, який ані сном, ані духом не відав про таку пацієнтку. Шляхом довгих з'ясувань і переговорів з іншими відділеннями я визначила, що мама знаходиться в реанімації. Двадцять ступенів вгору, і ось я стою перед дверима в відділення інтенсивної терапії та реанімації. Серце стукає в районі горла, на язиці присмак заліза, долоньки холодні й вологі. Нервую. Потрібно зробити крок і все дізнатися.

Розмова з лікарем була короткою. Стан стабільно важкий. Готуємо до шунтування. Робимо все можливе. Про прогнози говорити дуже рано. Я і сама це розуміла. Залишивши свій контактний телефон, вирушила до мами додому і в аптеку, щоб зібрати за списком все необхідне для видужування і перебування в лікарні.

Помчала до нас додому. Ну, як до нас. Я тут не жила з третього курсу універу. З тої пори, як з'їхала на квартиру до бабусі, ближче до ВНЗу. А в нашій трійці залишилася мама з братом Антоном, який був молодший за мене на вісім років, і його дружиною Адою, яка вельми виправдовувала своє ім'я, доводячи маму до істерик різної інтенсивності, від тихої уповільненої до буйної з биттям посуду. І як би ця красуня не посприяла розвитку захворювання...

Я вже практично доїхала до будинку, коли пролунав дзвінок телефону і на екрані висвітився незнайомий номер. Прийняла виклик, сидячи за кермом, а даремно.

— Міро Андріївно, вибачте, це лікар з реанімації, ми з вами розмовляли нещодавно, — доктор замовк. Я теж не поспішала питати про причини дзвінка. Злякалася того, що можу почути. До спазму в горлі. До шуму у вухах від гуркоту серця. Відчувала, як воно після ненормального галопу обривається і стрімко летить кудись вниз. І в раз пересохле горло не дає запитати: що сталося? — Алло, Міро Андріївно, Ви мене чуєте?

— Так… так, чую. Говоріть.

Проштовхнула нервовий ком.

— Вашій мамі різко стало гірше і вона… — доктор на тому кінці дроту зам'явся. — Ви зможете повернутися в лікарню?

— Я... я зараз. Я... швидко, — загальмувала так різко, що пролунав вереск та запахло паленою гумою. Порушуючи всі правила дорожнього руху, розгорнула машину на подвійній суцільній смузі, благо нічна дорога була порожня.

Через пів години я увійшла в палату, де лежала мама. Бліда, холодна, нежива... Я запізнилася. Не встигла з нею попрощатися.

 ***

Стук крапель дощу по чорній парасолі. Вогка сирість пробирає до кісток. Доріжки води стікають по плащу, холодний вітер тріпоче одяг, немов хоче вирвати шматки тканини, косі краплі забиваються під парасольку і змішуються з моїми сльозами від втрати дорогої мені людини. Від пролитих сліз важко дихати. Судомні схлипування вириваються з горла. Деруть болем. Кажуть, що не потрібно плакати в таких місцях, тоді душі легше йти, але як же важко не виливати свій біль.