Глава 3. Цілющий стусан

— Міро, дорогенька, ти не можеш мені відмовити, — вмовляла мене моя подруга Дар’я, за сумісництвом директор фірми «МЕД-Інко», в якій я працювала вже місяць.

— Дар’ю Ігорівно, як моє керівництво, ви, звичайно, можете дати відповідне розпорядження, і я підкорюся. Але! Даша, як подруга, зрозумій, я не хочу їхати на цю конференцію. Там буде Олексій зі своєю пасією, — на останніх словах я скривилася, наче від зубного болю.

— Миро Андріївно, тоді тим більше вам потрібно бути там і показати себе у всій красі! Хай бачить, кого втратив, і що ти не сидиш вдома в чотирьох стінах та не ридаєш в подушку по ньому.

Даша пожвавилася і, зіскочивши зі стільця, поцокала десятисантиметровими шпильками в сторону бару. Дістала пляшку з білим вином, покрутила її в руках, озираючись на мене і приміряючись, чи достатньо його для нас двох. Не задовольнившись, поставила вино назад і вийняла пляшку коньяку та два круглі келихи.

— Коньяк найкраще знижує тиск, — видала подруга поширену думку, щедро плеснув бурштинову рідину на дно келихів.

— Якщо в межах сімдесяти грамів, то так, знижує, знімає спазм судин. Ну, а якщо більше, то, навпаки, підвищує, як і будь-який інший алкоголь. А якщо приймати часто, то і залежність з'являється, — на автоматі видала інформацію, яку часто озвучувала своїм пацієнтам.

Поки я розповідала про дію напою на організм, Даша організувала закуску — плитку чорного бельгійського шоколаду, зламавши його в невеликий кубик.

— Миро Андріївно, дякую за консультацію. Залежність — це не про нас. Так, про що це я? Миро, нумо вип’ємо за нас, залізобетонних, стійких і непохитних! — бадьоро сказала вона тост.

Короткий дзвін келихів поставив крапку в її пропозиції. І Даша одним махом проковтнула напій на дні келиха. Я в точності повторила її дію. Розжувавши шматочок шоколаду, вона продовжила:

— Не хочеш бачити Олексія — тим більше ти повинна йти. Це як гіркі ліки — не хочеш пити, знаючи про їх огидний смак, але розумієш, що саме вони принесуть одужання.

— Гіркі ліки. Згодна. Не знаю, що на мене найшло. Ніколи не займала позицію страуса.

Впевненість в голосі Даші надала сили й мені. Останні події мене все ж таки підкосили. Я стала сумніватися в собі, в чому і зізналася подрузі:

— Мабуть, все навалилося одразу, ось я і не змогла утримати удар.

— Подумаєш, звалилася на підлогу! Піднялася, обтрусилася і завдала удару у відповідь проміж очей або ніг. Тут вже дивитися потрібно, куди ефективніше, — вона завзято підморгнула мені. — Ти на цій конференції блищати будеш! Про тебе ще говорити будуть в кулуарах.

— З чого б це? — напружилася, відчувши підступ. — Що ти задумала?

— Ти виступиш з доповіддю! І в ролі виконувача обов'язків директора «МЕД-Інко», — урочисто повідомила вона, як ніби-то вручила мені цінний приз.

— Це що за фінт вухами? А ти де будеш?

Для того, щоб Даша залишила свою компанію, потрібні були дуже вагомі причини.

— А я буду з Глібом в Індії, — вона мрійливо посміхнулася, — вивчати давньоіндійський трактат, присвячений темі «Ками»*. Він покликав мене провести з ним відпустку.

— О, твій трудоголік вирішив відпочити? Або він туди їде у відрядження, а тебе покликав з собою, щоб поєднати приємне з корисним? Обставити, як романтичну подорож? — примружившись, подивилася на подругу, яка явно хотіла показати, що у неї все чудово. Але ми знали одна одну так давно, що настрій Даші я могла вгадати по тому, як вона поправляла зачіску або підіймала підборіддя догори.

— Зла ти, — пирснула вона і нервово ковтнула коньяк, вже не цокаючись зі мною. — Навіть якщо у відрядження, ну й що?

— Все-все! Здаюся, — я підняла руки вгору, побачивши, що подруга якось болісно відреагувала на мої слова. — Що з тобою, люба? Що за нерви? Жіночі дні як мінімум.

— Нічого, — буркнула Даша. — Я втомилася, Миро. Втомилася бути одна і рити землю, доводячи собі, всьому світу, що можу впоратися з усім. Повністю віддалася роботі, відсунула все особисте навіть не на другий план, а на десятий. Ти ж знаєш, що Гліб перший, кого я допустила до себе після... ну, в цілому... Я хочу спробувати змінити своє життя. Я досягла багато чого, але що маю в підсумку? Я не відчуваю себе щасливою. Більше немає бажання прагнути чогось. Мої досягнення в роботі не дають почуття задоволення собою. Я — порожня посудина, яку нічим заповнити. Тільки відчуття безнадійності і непотрібності. Заради чого? Заради кого?

— Рідна, і давно у тебе таке депресивний настрій?

Я насторожено вислухала подругу. Мені абсолютно не подобався її настрій. Оптимістка по життю, сильна особистість зі сталевим стрижнем всередині, наразі здулася, як кулька, з якої наполовину випустили повітря. Найсумнішим було те, що я відчувала себе аналогічно. Я дивилася на Дашу і бачила в ній себе. І це викликало протилежний ефект. Те почуття жалості до самої себе, яке переслідувало мене протягом останніх пару тижнів, різко випарувалося.  В душі сколихнулася злість насамперед на себе.

— Даша, припини самобичування. Ти — перш за все молода успішна жінка, а говориш про себе так, як ніби-то життя скінчилося. Що тобі заважає визначити нові пріоритети й знайти те, що зробить тебе щасливою?  Припини відкладати на потім свою мрію.  Цього «потім» може і не бути.  Подивися на мене — я довідкладалася. Думала, що все стабільно в моєму розміреному ідеальному житті з ідеальними відносинами. Так що, подруга, бери свого Гліба в руки, ноги, закрутись з ним в самий немислимий вузол з посібника для дорослих з пошуку «Ками» і отримуй задоволення від життя тут і зараз.