Глава 8. Втеча

Ось він, мій шанс втекти, поки я не під наглядом трійці.

Відступила від закритих дверей і озирнулася по сторонах. Мене замкнули в якомусь підсобному приміщенні. Кімната була зовсім невеликою. Тут зберігалися всякі пристосування для прибирання. Якийсь непотріб, стілець з тріснутою оббивкою. Навпроти дверей було вікно. Зовсім вузьке, немов щілина, і без фурнітури для відкривання. Мене це не зупинило. Озирнувшись по сторонах, знайшла важку кочергу, у якій була відламана дерев'яна ручка. Вхопилася за неї та що було сили гупнула по склу. Скло виявилося досить міцним. На ньому з'явилися радіальні тріщини, які розходилися з точки удару. Перехопила сильніше кочергу, як гольфіст ключку, налаштувалася і ще раз ударила, трохи промазала, а потім стукнула ще раз і ще. Скло розсипалося на дрібні квадратики, як зазвичай розбивається розпечене скло.

Свіже повітря пахнуло в обличчя. Увірвався вітерець, ворухнув розпатлане волосся. І я з часткою полегшення глибоко вдихнула запах озону, як після грози, зелені й сирої землі.

Якоюсь ганчіркою швидко змахнула з підвіконня осколки та висунула голову в отвір. Високий перший поверх виходив на вузьку кільцеву алею, яка забігала за ріг будинку. За доріжкою через рівний англійський зелений газон починалися насадження чагарників в людський зріст, акуратно підстрижених у формі кулі. Що було за ними — незрозуміло. Рослинність закривала огляд.

Що робити далі, сумнівів не було. Бігти! Викинула туфлі на вулицю, адже стрибати на високих підборах нерозумно, тільки ноги зламаю. І боком, звиваючись змією, протиснулася в вузьку раму вікна. Повисла на витягнутих руках. Раз. Два... На три розтиснула руки й з тихим шурхотом впала попою на траву, не втримавшись на ногах. Перекотилася на карачки, відчуваючи колінами й руками мокру траву. Підхопила туфлі, встала і босоніж побігла по мокрому газону геть від будинку, геть від негостинних магів. Бігла туди, де можна було сховатися за кущами й знайти вихід з території особняка.

Адреналін зашкалював, кров пульсувала у вухах, в роті з'явився металічний присмак. Зупинятися не можна було. Вузька алея вивела мене до широкої під'їзної, на якій стояв старовинний автомобіль з водієм за кермом.

Вихід був переді мною — зовсім близенько. Але щоб до нього пройти, довелося б перетнути відкритий простір перед автомобілем.

Хвилини збігали вперед. Я все більше нервувала. Зважилася: або пан, або пропав. Зібравшись духом, взула туфлі, застебнула всі ґудзики на пальті, швидко витягла із залишків зачіски шпильки, щоб надати волоссю більш охайний вигляд, і впевнено ступила зі свого укриття на дорогу. Не оглядаючись, пішла до воріт, намагаючись не думати ні про що погане, щоб не накликати біду. Просто рахувала про себе. Раз, і два, і...

Двері особняка відчинилися, і на поріг вийшли троє моїх недавніх знайомих і елегантна леді років сорока п'яти, теж з тростиною. Поки леді щось висловлювала зблідлому Алу — це я помітила, коли одного разу озирнулася подивитися на магів — я додала швидкості. Не гублячись, намагаючись не озиратися, йшла до наміченої мети. Ще трохи — і кордон, зазначений високим парканом з литого чавуну, з гострими списами на верхівках, був мною перетнутий. При цьому я на фізичному рівні відчула вихід так, немов вибралася з мильної бульбашки.

За воротами відразу ж звернула направо і, пробігши метрів двадцять, вискочила на жваву вулицю великого міста вікторіанської епохи.

По дорогах пересувалося достатньо автомобілів, але все одно набагато менше, ніж в наших містах. Машини виглядали, як наші раритетні елітні моделі. Такі у нас можна побачити тільки в приватних колекціях або музеях розвитку автопрому. Але ось шуму і гару від них не було зовсім. З-під днища при русі струменіло блідо-зелене, ледве помітне світло.

На мощених бруківкою тротуарах йшли перехожі, що поспішали по своїх справах. В основному це були люди без тростинок, але зустрічалися і такі. Своїм одягом я дуже відрізнялася від перехожих. Мені ще пощастило, що пальто у мене було приталеним, подовженим до середини гомілки, і приховувало мою коротку сукню. Перехожі жінки були в закритих під горло сукнях довжиною до щиколотки з невеликим турнюром ззаду. Роль верхнього одягу виконували або плащі-накидки, або напівпальто, що повторювали формою верх сукні. Кокетливі капелюшки прикрашали високі зачіски. В руках жінок були або кошики, або сумочки-мішечки. Я немов опинилася за часів героїв книг Джейн Остін.

Розглядаючи поволі населення, з тугою розуміла, наскільки відрізняюся одягом і, ймовірно, манерою поведінки від місцевих жінок.

Першочерговим завданням було, звичайно, втекти від можливої погоні. Але вже зараз я починала боятися не тільки погоні, а й того, чи вдасться мені десь знайти притулок? Якусь точку опори, щоб почати пошуки невідомого мага, на ім'я Калеб... брата короля, наскільки я зрозуміла зі злісної промови Ала. Знаючи, як у нас на Землі охороняють важливих персон, ще питання, чи вдасться мені підібратися до нього настільки близько, щоб поговорити? Вислухає він мене, просту людину? Чи захоче допомогти?

Чим більше думала про це, тим тривожніше ставало на душі. Проте, закусивши губу до болю, я стрімко йшла вперед.

Тротуар все ще вів мене вздовж паркану, який оточував територію з триповерховим особняком Ала. Періодично я озиралася назад. Переслідувачів помічено не було. Я з полегшенням зітхнула, повертаючи за кут. І одразу ж натрапила на злощасну трійцю. Чоловіки задоволено шкірились, оточуючи мене з трьох сторін.

— Руки геть! — прошипіла розлюченою кішкою.