Та, якої могло не бути

Глава 10. Дивина

— Міледі, — стурбований Аберон знайшов герцогиню в їдальні та, переступаючи з ноги на ногу, нервово крутив у руках хустку, якою до цього витирав піт з чола. — Там щось відбувається.

— Де, Аберон? В мене абсолютно немає часу. Що ти мямлиш? — роздратовано уточнила жінка, перераховуючи місця за столом.

— У кімнаті для слуг, ну, там, де я залишив цю поранену, — скоромовкою випалив чоловік, немов за ним гналася зграя вірпів — дрібних хижаків з гострими кігтями та зубами в три ряди.

— Десять, — сказала міледі вголос і повернулась до водія. — Що там з нею? Лекарь оглянув її і сказав, що нічого страшного. Прийде до тями, коли відпочине. Головне, за температурою стежити. Він надіслав мені звіт з вісником, так що я в курсі.

— Так? В курсі? — розгублено пробурмотів водій. — Там, у кімнаті, вітер шумів і голоси звучали з нізвідки. Тільки нічого не було зрозуміло. Служниця боїться перебувати разом з пораненою в одній кімнаті.

— Що? — герцогиня різко розвернулася на п'ятах і попрямувала в бік службового крила. — Йди за мною, Аберон.

Як же це все невчасно! Ну чому саме сьогодні потрібно було зустріти цю дівчину? В день пам'яті дочки, тієї, що залишила її одну, наклавши на себе руки.

Відстань від обіднього залу до кімнат для прислуги була чималою, але герцогиня споро її подолала у прагненні якнайшвидше розібратися з тим, що так сполошило слуг. Аберон був абсолютно не схильний до істерик, але його явно щось налякало, хоча чоловік і послався на служницю. Герцогиня звикла розбиратися у всьому сама. Але сьогодні, зараз, їй було зовсім не до цього. Її дуже дратувала необхідність втрачати дорогоцінний час на невідому особу.

Приміщення було затемнено. Спартанська обстановка в кімнаті не дозволяла оку зачепитися за щось, крім як за ту, що лежала на вузькому ліжку. Молода жінка міцно спала. Світло-русяве волосся із золотистим відливом розсипалося по постелі.

Герцогиня стрімко увійшла і зупинилася біля ліжка. Що там наговорив цей тремтячий хвіст? Все було спокійно.

Жінка на ліжку судомно зітхнула, вії здригнулися, і вона відкрила сіро-блакитні очі, щоб через мить закрити їх і забутися тихим, спокійним, цілющим сном. Криза минула. У боротьбі між життям і смертю перемогло життя. А герцогиня уважно дивилася на відкрите обличчя потерпілої, її тремтячі вії, які кидали тіні під очі, і не могла відірвати погляд.

— Абероне, навіщо ти мене сюди покликав? — трохи стомлено спитала вона. — Тут тихо, як в склепі! Де ця твоя перелякана служниця?

— Пані, я зараз миттю її розшукаю, вона з переляку забігла кудись, — і, дочекавшись дозволу від міледі, чоловік з поклоном вийшов з кімнати.

Герцогиня присунула стілець до ліжка і присіла на нього, задумливо розглядаючи обличчя жінки, яка нагадувала їй іншу красуню з золотистим волоссям і сірими очима — її дочку. Думки важко переверталися в перевантаженій подіями свідомості. Що це, жарт Богів або шанс відчути себе живою? Хто ж ти, незнайомка? І чому Аластер хотів тебе вбити?

Герцогиня вдивлялася у звичайну жінку, що лежала перед нею… або незвичайну?! Її свідомості щось торкнулося, і міледі, здригнувшись, вся підібралася, як зазвичай бувало на службі, коли вона відчувала небезпеку або прийдешні значущі зміни. Як же так, адже постраждала — проста людина, зовсім не магесса. Щонайменше, вона була простою людиною, не магом, коли її спіткало смертельне заклинання Аластера. Була і залишилася живою! Ось воно! Так ти не така проста, мила, як бачиться з боку?

В кімнату боязко увійшла, озираючись на всі боки, молоденька руденька служниця. Зробивши незграбний кніксен, вона зупинилася біля герцогині, опустивши погляд долу, але при цьому встигла злякано поглянути на сплячу жінку.

— Що тут сталося? — Суворо запитала герцогиня. — Що ти бачила і чула?

— Міледі, я доглядала поранену, змінюючи їй мокрі рушники, як і сказав майстер Аберон. Жар підіймався, — жести, міміка, інтонації дівчини були театральними, в кращих традиціях драми. Вона то майже шепотіла, то збуджено вигукувала фрази. — Ця леді металася в гарячці на ліжку. Я вже думала кликати когось. Сама не справлялася. І раптом, казна-звідки узявся в кімнаті вітер. Зашумів. Правду кажу! Вікно та двері залишалися закритими. Я перевіряла. Так і було. Вітер дув все сильніше. Так, що штори на вікні розкидало на різні боки, поділ мого плаття тріпотів, а вона продовжувала марити уві сні й жоден волосок на її голові не поворухнувся. А потім нізвідки почувся чоловічий голос. Він щось говорив, але зрозуміти я нічого не змогла. Він говорив не нашою мовою. Я такого страху натерпілася!

Служниця сопливе шмигнула носом і рвучко притисла до грудей два кулачки, блакитна жилка на шиї швидко билася, видаючи хвилювання.

— Продовжуй, — нетерпляче підігнала герцогиня. Потрібно було повністю почути розповідь переляканої дівчини, щоб зробити будь-які висновки.

— Значить, стою я і поворухнутися боюся. А невидимий чоловік щось говорить. Від його слів дівчина стала вигинатися дугою так, що тільки плечима і п'ятами торкалася ліжка. І так моторошно кричала. Жах! А що — розібрати я теж не змогла. Все не по-нашому. Тільки зрозуміла, що запитує про щось. Я вам точно кажу, вона розмовляла із привидом... — з забобонним страхом в голосі прошепотіла служниця. — В мене мурашки по спині побігли, і волосся дибки встало від крижаного холоду, який її огорнув. Навіть пара з рота повалила і зуб на зуб не попадав, а їй хоч би що. Навпаки, їй після цього навіть краще стало. Жар спав. А я, як відмерла, так відразу і побігла за майстром Абероном. Пані, а вона хто? — в очах служниці читалася неприхована цікавість. Нахабство, звичайно, але дівчину можна було зрозуміти. Герцогиня хмикнула на це питання і відповіла:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше